Розділ 19

Я почала багато часу проводити з Вадимом. Так багато, як тільки могла. Ми гуляли по пляжу тримаючись за руки, разом плавали в морі, цілувалися. Я сміялася над його жартами та ніжно доторкалася до нього. Для мене стало важливим те щоб все це було на очах у Руслана. Я намагалася донести до нього те щоб він зрозумів від чого хоче відмовитися. Я хотіла викликати його злість, ревнощі та всі подібні відчуття такого роду.

Я бачила, що Руслану не подобався той факт, що я зійшлася з Вадимом. Йому було неприємно, але він старанно намагався приховати власні емоції. Та від мене нічого не приховаєш. Я якимось дивним чином могла чудово відчувати його настрій та емоції. Тепер я куштувала солодкий смак своєї, хоч і маленької, але перемоги. Нехай йому буде боляче, так само боляче, як мені зараз. Своїми словами Руслан несказанно ранив мене. І він навіть не задумується наскільки сильно.

Ми з Вадимом сиділи на пляжі в обіймах один одного. Мені було спокійно в його сильних руках. Вдихаючи аромат його шкіри, я відчувала нюхом запах моря та літнього сонця. Мені подобався цей запах.

Вадим поцілував мене в маківку і притиснувшись до мого волосся щокою, вдихнув мій аромат.

Чомусь мені було шкода цього хлопця, тому що я просто використовую його для досягнення власних цілей. Я про це знаю, а от він…ні. Я почувала себе ще тим стервом, але що не зробиш заради кохання. Кохання…до чоловіка якому на тебе начхати.

Я часто роздумувала над тим, що таке кохання. Просто почуття, набір теплих емоцій до іншої людини і це все? Напевне так.

- Ми повинні обмінятися номерами телефонів, - мовив Вадим. – Я не хочу втрачати з тобою зв’язок коли наш відпочинок закінчиться. Я планую продовжити наші стосунки. Коли ти закінчиш навчання ми зможемо жити разом…

Вадим продовжував говорити, а я задумалась. Цей хлопець вже все розпланував. Чомусь мене це налякало. Але ж хіба я не вела себе точно так само по відношенню до Руслана? Звичайно вела. Тепер мені стало зрозуміло, що він відчував коли я говорила про спільне майбутнє.

Вадим говорив про стосунки зі мною, а я думала про стосунки з Русланом коли все закінчиться.

Я не бажала розчаровувати Вадима. Не бажала причиняти йому біль, але повинна була це зробити. Надіюсь, що він простить мене. Адже для мене все це просто гра.

- Марія? – Голос Вадима вирвав мене із власних роздумів і я ніби крізь сон поглянула на нього.

- Ти про що? – Здвинула я брови.

- Що ти скажеш на мої слова? – Запитав він. – Ти згодна чи як?

- Вибач, - я вивільнилася з його обіймів щоб сісти рівно. – Так звичайно, ми можемо обмінятися номерами, - пробурмотіла я.

- А як на рахунок того щоб жити разом? Я можу взагалі переїхати в місто де ти навчаєшся щоб не чекати закінчення твого навчання. Ми зможемо більше проводити часу разом. По телефону розмовляти і не бачитись – не сильно гарна перспектива.

- Так… Ти повністю правий. Стосунки на відстані добре гублять відносини між парою, - мовила я, повільно говорячи кожне слово.

Я відвернулася від Вадима і мої очі буквально поїдали Руслана та Софію, які знаходились неподалік від нас. Вони мило спілкувалися. Я бачила його посмішку, яку він дарував їй і мені здалося, що він був щасливим. З ненавистю я стиснула в своїх руках пісок та простягнула руки так щоб можна було опиратися на них.

Мої батьки плавали в морі. Я чула голосний сміх моєї матері. Добре, що хоч їй весело.

Сьогодні видався сонячний, безхмарний день. Я одягла капелюшка який подарувала мені Софія в день нашого приїзду. Не знаю навіщо я його взагалі ношу. Я так сильно ненавиділа цю жінку, що повинна була б спалити капелюх до тла, тільки б він не маячив перед моїми очима. Але я цього не зробила. Він мені дуже сподобався. Сьогодні я вперше одягла його на голову.

Помітивши мене, Софія підвелася з місця і попрямувала прямо до нас з Вадимом. Я сильніше стиснула пісок в своїх міцно стиснутих долонях. Що їй взагалі від мене потрібно?

- Ти одягла мого капелюшка! Він тобі так личить, - щебетала вона наче пташка. Софія говорила наче б то і щиро, але я все рівно чула лицемірство в її голосі.

Звичайна справа, що вона помітила капелюх. Вона просто не могла промовчати та пройти мимо мене. Треба обов’язково втрутитися та вставити свої дві копійки. Саме цим вона якраз і займалася.

Я поглянула на Руслана. Він поглядав на нас скоса, а на його обличчі не було посмішки.

Зціпивши зуби, я посміхнулася, перевівши погляд на Софію:

- Дякую. У тебе гарний смак, - крізь зуби мовила я.

- Це і справді так! Не знаючи, як саме ти виглядаєш, я підібрала тобі капелюшок до лиця! Як на мене – це і є ознака гарного смаку! – Сміялася вона. – Ходімте до нас. Чого тут сумувати на одинці?

- З чого ти взяла, що ми сумуємо? – Підняла я брови. – Ти просиш щоб ми з Вадимом приєдналися до вас! Так може це як раз вам сумно наодинці?

Вадим пирхнув від сміху.

Софія кинула на нього знешкоджуючий погляд і мило посміхнулася до мене. Я помітила, що ця посмішка їй дуже важко далася, майже через силу:

- Тобі потрібно краще попрацювати над гумором. Жарти не смішні.

- Чому це? – Щиро здивувалась я. – А от Вадиму смішно. Справді ж Вадим? – Я поглянула на нього і він згідно хитнув головою. – До того ж – це був сарказм, - потисла я плечима. – Одні вміють жартувати, а от інші не вміють ці жарти розуміти. Так може це у тебе проблеми з гумором?

- Сарказм ніколи не являвся смішним. Він завжди вважався образливим, - мовила Софія наставницьким тоном.

- Так, я знаю. Але чомусь мені він подобається, точно так само як і твій чоловік, - несподівано мовила я, безстрашно дивлячись їй в очі.

Софія завмерла, посмішка зникла з її обличча. Вадим теж притих, я більше не чула його сміху.

- От бачиш, ти зовсім не розумієш «мої» жарти, - потисла я плечима і з усмішкою закінчила: - Це теж був сарказм.

Софія дивилася на мене довгим пронизливим поглядом. На її лиці відображався сумнів. Вона поглянула на Вадима і стрімко розвернувшись, попрямувала до Руслана.