Оксамитове щастя

Розділ 21

Морські хвилі огортали мої босі ноги та кололи своєю прохолодою. Я прийшла на берег щоб побути на одинці в тиші та спокої. Я не думала ні про що. Думки самі всі разом покинули мою свідомість. Я просто сиділа мовчки та дивилася вдалину, туди де за горизонт скоро заховається сонце.

Сьогоднішній захід сонця був по особливому чарівний. Мій тато говорить, що захід і світанок завжди одинакові. Але це не так. Вони різні. І цю різницю дуже легко помітити, якщо дивитися, звичайно ж.

Сонце поступово заходило. Я бачила як повільно і в туж саму мить швидко воно опускалося. Сонце було чарівне, прекрасне, зовсім не таке, як вчора. Воно сяяло яскраво помаранчевим світлом та відсвічувало рожевим. Рвані нічні хмари були майже чорними на тлі цього світла. Хмари пересувались по небу повільно наче равлики, вони точно нікуди не поспішали.

На моїй шкірі було рожеве світло сонця, воно покривало і пісок також.

- Що там трапилось? – Донісся поза моєю спиною голос Валентини. – Ти після того сама не своя. Не обідала, не вечеряла, ні з ким не розмовляла. Я хвилююсь за тебе, доню.

Валентина підійшла до мене і повільно сіла поряд на пісок. Вона також, як і я простягла ноги щоб хвилі омивали їх.

Я продовжила мовчати.

- Не хочеться звідси їхати. Не можу повірити, що скоро все закінчиться. Я так не хочу до дому, знову повертатися до звичайних сірих буднів, - задумливо говорила вона, склавши руки на колінах.

Мама теж спостерігала захід сонця. На її шкірі, світло променів виглядало якось незвично. Вона сильно засмагла за ці дні і тепер була схожа на мулатку.

- А ти, що скажеш про наш відпочинок? – Запитала вона поглянувши на мене.

Я тяжко зітхнула, поворухнувши пальцями на ногах.

- Незабутній відпочинок, - засмучено мовила я.

- І все? – Здивувалась Валентина.

- Так, - знову зітхнула я.

- Що там сталося? Софія нічого мені не каже, Руслан також мовчить. Може хоч ти щось прокоментуєш? Чому у вас виникли таємниці від мене? Таке враження, що я зовсім нічого не знаю.

- Тому що ти і справді нічого не знаєш, - байдужим тоном мовила я.

- Тоді розкажи мені, - вимогливо мовила вона. – Я не зможу тобі допомогти, якщо ти продовжиш грати в мовчанку.

- Мені не потрібна допомога. Ти взагалі не захочеш сказати мені нічого заспокійливого якщо дізнаєшся про все.

Валентина теж зітхнула. Вона поглянула на сонце, яке вже майже заховалось за горизонт. Небо стало таким червоно-помаранчевим, що аж дух перехоплювало від краси. Останні промені сонця відбивались в наших очах, граючи яскравими вогниками.

- У вас з Вадимом все нормально? Я бачила вас разом, - мовила вона.

- У «нас» з Вадимом ніколи не було нічого нормально, - з натиском на друге слово відповіла я. – І взагалі, немає ніяких «нас», і ніколи не було.

- Ох, щось я взагалі нічого не розумію, - зітхнула вона. – Ви мене всі вже дістали, крім однієї людини! Саме зараз я і піду до нього. Твій тато на мене чекає.

Я поглянула на неї і тільки зараз помітила на Валентині персикового кольору сукню, яка була вся розшита золотими квітами. Сукня доходила їй до колін і мала глибоку лінію декольте. Волосся вона підібрала вгору та заколола. Поряд із нею на піску лежали босоніжки під колір сукні, на високому каблуку.

Я тільки но відкрила рота, як по іншу сторону від мене приземлився Руслан. Він зігнув ноги в колінах та склавши на них руки, посміхнувся.

- Доброго вечора, дами.

Я з відкритим ротом шоковано дивилася на нього, але не вимовила ні одного слова.

- Доброго, Руслане, - посміхнулася моя мама.

- Сьогодні чарівний захід. Чи ви так не вважаєте? – Звернувся він до нас обох.

Знову відповіла мама:

- Кожен захід особливий, але в сьогоднішньому явно є щось незвичайне. Думаю він подарує всім нам казку.

Руслан посміхнувся дивлячись на Валентину і перевів свій погляд на мене. Я швидко відвернулася від нього та поглянула на маму.

- Ви з татом кудись збираєтеся? Я бачу, що ти виглядаєш ошатно, - я ще раз пройшлась поглядом по її вбранні.

- Як добре, що ти помітила, - невдоволено наморщила вона носа. – А я все роздумувала: коли ти запитаєш про це. Так, ми їдемо до ресторану. Не ображайся, що без тебе, - у нас романтичний вечір.

- Чому ти зразу не сказала? – Здивовано посміхнулась я.

- Ти не бажаєш мені розповідати про свої події із життя , то чому я повинна ділитися з тобою своїми? – Обурливо мовила вона. – Добре, мені вже час. Приємно вам провести вечір.

Валентина піднялась на ноги та старанно вичистивши сукню від піску, підхопила босоніжки і попрямувала до будиночків. Машина батька вже чекала на неї на дорозі.

Мама залишила мене на одинці з Русланом. На якусь мить, поки я розмовляла з нею, то взагалі забула про його присутність, але він все ще був тут. Руслан сидів поруч.

Я кинула погляд на сонце, воно майже заховалось за горизонт. Небо стало дещо фіалкового кольору, а на лінії самого горизонту було яскраво червоним. Темні хмари взагалі почорніли, як ніч.

- Навіщо ти тут? – Тихо запитала я, підтягнувши до себе коліна та поклавши на них руки. Тепер я сиділа в такій самій позі, як і він.

- Я скучив.

Нестримний сміх вирвався з мого горла. Я навіть просльозилася.

- Ти смішний, - крізь сльози мовила я та гучно шмиглула носом. – Що ти сказав Софії? Точніше, що ти збрехав їй?

- Це не важливо. Але якщо ти наполягаєш… Вона думає, що у нас з Вадимом виникла перепалка через непорозуміння.

- Непорозуміння? – Підняла я брови.

- Я сказав, що Вадим без будь яких на те причин приревнував мене до тебе. Сказав, що ти йому сильно подобаєшся і тепер він казиться, що ти багато часу проводиш зі мною, а не з ним. Це все.

- І що вона сказала на це? Невже Софія повірила тобі? Адже ти вломився в мою кімнату і почав лупцювати Вадима наче озвірілий. І це сталося саме тоді, коли ми з ним захотіли побути на самоті. Все виглядало так, наче це ти від ревнощів згораєш. У мене б таке точно викликало обгрунтовані підозри.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше