Глава 3

Виконувати обов’язки лідера в повному обсязі було важко, але не настільки, наскільки це здавалось спочатку. Звісно ж, це було завдяки підтримці. Дуже допомагав Андрій. Через дружбу з батьком Олександри він знався на деяких процесах, а отже, допоміг дівчині швидше нирнути в них. Що ще їй подобалось – Андрій не нав’язував свою допомогу і не хизувався своїми знаннями. Нічого не просив за це, просто був поруч, коли було потрібно. Як дядя, або старший брат.

Невдовзі після початку її самостійного життя надійшов лист від Романа. Він дізнався про горе в сім’ї дівчини і одразу ж написав їй, виразив свої співчуття, запропонував допомогу та підтримку. І наче нічого особливо в тих строках не було, але Олександра перечитувала листа декілька разів.

«Мила Олексе!» – лише Роман називав дівчину Олексою. Скорочені імена не були прийняті в Екволії, проте юнак привіз цю звичку з власної країни. Колись дівчину це дратувало, але згодом вона почала ставитись до скороченого ім’я як до особливості в їхніх стосунках.

«Знаю, що зараз ніякі співчуття тебе не втішать, не допоможуть. Хотів би я бути поряд, хотів би допомогти пройти тобі цей шлях...»

 Дівчина витерла сльози та продовжила читати:

«Але будь впевнена, як би тобі не було погано зараз, ти з цим впораєшся. Не закривайся від своїх друзів, від Валерії. Розумію, що менше за все тобі б зараз хотілося слухати тріскотню, але це також потрібно. Дай собі деякий час посумувати, поплакати. Проте потім збери себе до купи і повертайся до життя. Так, воно буде іншим, але не менш яскравим, я певен у тому».

Все було саме так, як і писав Роман у своєму листі. Спочатку було важко. Особливо важко було слухати недоречні щебетання Валерії. Так, зрозуміло, що дівчина хотіла лише підтримати її і відволікти від смерті батьків, від обов’язків лідера. Нагадати Олександрі, що вона юна дівчинка, і незважаючи на обставини, все ще залишається такою. Дівчинкою, котрій потрібен власний час, котра має сміятись, веселитися, займатись і дурницями. Єдиним, хто підтримував занадто діловий настрій у компанії, був Макс. Іноді Олександра ловила на собі його погляди, в яких відверто читалося щось типу «ну от, нарешті принцеса зрозуміла, що життя – не казка». Це дратувало. Олександра намагалася не звертати увагу ані на Макса, ані на його специфічні жартики, але якщо їй це вдавалося ззовні, то в душі було дуже боляче. Вона не розуміла, чому хлопець так причепився до неї. На щастя, в неї було багато обов’язків і час на жалість до себе через Макса з’являвся лише тоді, коли сам юнак потрапляв у поле зору.

Минав час.

Навесні приїхали Роман разом із батьком. Батько не затримався надовго – лише на день, бо мав підписати з дівчиною угоду щодо імпорту тканини з Атіки. Як згодом дізналась Олександра, майже всі плаття, що вона носила, були пошиті на батьківщині Романа з екволіїської тканини. А ще експорт приносив вагомий вклад у загальний дохід Атіки. Приємно.

– Що ж, може саме через це Макс і дивиться на тебе наче вовк, – посміхнулася Валерія під час демонстрації нових суконь. Олександра завжди носила сукні в підлогу. Ну, майже завжди. Не виходила в них хіба що працювати в саду або до стайні.

– Я гадки навіть не мала, що вони пошиті не тут…

– Люба моя, боюсь, лише ти не помічаєш, яку красу вдягаєш.

Валерія іноді ловила себе на тому, що трішки заздрить і вишуканим платтям, і тому, якими поглядами проводжали подругу. Проте, вона все одно раділа за Олександру, особливо зараз, коли нові наряди трішки розбавили буденність дівчини, й до того ж приїхав Роман. Він майже не проводив часу в компанії друзів Олександри, частіше за все вони гуляли удвох, проте дівчина після цих прогулянок поверталась трішки… іншою. Більш бадьорою чи натхненною, Валерія не знала точно, як описати ці зміни.

– Ну що ж, добре. Раз вони всі такі чудові, залишусь у цій, – мовила Олександра, дивлячись на себе в дзеркало. Вона обрала світло-блакитну сукню з відкритими плечима та пишними рукавами. Тонку талію підкреслював широкий пояс того ж лагідного кольору. Жодних візерунків. Просто, але, як сказала Валерія – вишукано. Насправді, дівчині було не дуже важливо, наскільки сукні були вишукані, проте все одно було приємно чути комплімент від подруги.

– Сподіваюсь, що Роман не зрозуміє це як якийсь натяк, – фиркнула Валерія. Вона романтизувала все навколо, бачила натяки скрізь, але Олександра відносилась до цього досить спокійно. Головне, щоб подруга не сватала з нею нікого.

– Я вдягаюсь так завжди, тож, чому й ні?

Валерія розчаровано зітхнула, але не пройшло й хвилини, як вже знову почала посміхатись.

Роман затримався трішки в Атиці, і насправді, дівчина була дуже рада цьому. Поруч із ним було трішки легше. Юнак не робив жалісного виду щоразу, коли Олександра говорила щось про батьків, як це було з її друзями тут. Навпаки, в свій останній вечір перед відправкою додому він відвів дівчину на її улюблене сховане містечко біля моря.

В той вечір Олександра вперше спробувала алкогольний напій. Його привіз із собою Роман, в Екволії такого було не знайти. Легенький, на смак майже як сік, з яскравим ароматом її улюбленої вишні. Вони разом смакували напій, дивились на хвилююче море, спостерігали за тим, як під їх ногами розбиваються о каміння хвилі. Згадували, як вперше зустрілися, як Олександра соромилась і весь час ховалася за татом, як її батько повіз їх вперше кататися на конях поза містом, як вони грали в саду біля домівки. Роман дав їй змогу згадати щось тепле, світле, оновити приємні спогади про сім’ю. Позбавитись почуття суму, яке переслідувало дівчину останні півроку.

– Я радий, що ми продовжуємо традицію весінніх побачень, незважаючи на те, що в тебе тепер досить багато справ, – помітив юнак.

Олександра зітхнула. Надпила ще трішки темно-рожевого напою та поставила напівпустий стакан поряд із собою.