1-7

Андрій Зінфандель

Олексіївська екзистенція

(метафізичний детектив)

1

У цій невеличкій повісті Я розповім вам про дивні події, які декілька років тому сталися в містечку Олексіївськ, що на Сумщині.

Події ці часом мали містичний, а часом, здавалося б, доволі буденний характер.

Їх реалістичність, насправді, досі залишається під питанням.

Але ж почнемо…

Олексіївськ хоча й невелике, але місто. «Десять тисяч населення - це вам не якесь там задрипане село», гордо характеризували адміністративний статус свого містечка олексіївці.

Свій клуб і дві церкви, і ще базар, і навіть суд та прокуратура - адже ж райцентр, а не просто місто.

Олексіївськом воно стало називатися порівняно недавно - років зо тридцять тому.

Раніше в нього була інша, досить кумедна назва - Велика срачка. Так, саме срачка.

Етимологію та походження цього для когось звичного, а для когось зовсім рідковживаного слова зараз з'ясовувати не будемо. Але звучить воно, погодьтесь, не дуже благозвучно.

Може щось росло не те раніше в цьому краї - на вигляд смачне, а насправді не дуже їстівне. А може просто люди, які тут жили, були переважно слабкі на шлунок. Хто його знає.

Та факт лишається фактом.

Проіснувала ця гомерична назва десь двісті років, а вже за часів незалежної України один, майже видатний мешканець Великої срачки, на ім'я Олексій, ще тоді селянин (бо з села), потрапив у велику політику і було йому дуже соромно писати в усіляких там анкетах та вікіпедіях про місце свого народження.

 От і вирішив він це питання радикально, домігшись перейменування Великої срачки на Олексіївськ (був Льоша такий собі скромник), а попутно, чого вже там дріб'язкувати, ще й здобув великому селу статус міста та райцентру.

Так і стала Велика срачка Олексіївськом, а його жителі з великих серунів перетворились на олексіївців.

Погодьтесь, звучить більш благозвучно.

Але жителі сусідніх сіл не забули стару назву Олексіївська та кликали його жителів, щоб якось їх зачепити, коли в тому була потреба, Олексіївськими серунами.

2

Так-от, жили собі в нашому Олексіївську два товариша - Петро та Серьожа.

Були вони вже досить дорослими хлопами. Одному було тридцять шість, а іншому тридцять вісім. Петро був великий та міцний лобуряка з червоною пикою та маленькими очима. Але незважаючи на великі габарити, Петя був достатньо доброю людиною. Міг звичайно комусь і в око засвітити, але виключно за нагальної потреби. Серьожа ж був невисоким худорлявим інтелігентом. Принаймні, так він виглядав у своїх окулярах та чистих сорочках, які йому прала та прасувала мама.

Але при більш близькому знайомстві Серьожа своїми недолугими матюками, які він любив вживати де треба й де не треба, швидко нівелював ці зовнішні прояви інтелігентності.

 А тим, кому довелося ще ближче познайомитися з Серьожою, тобто випити, наприклад, з ним самогонки, будь-які ілюзії на рахунок Серьожі взагалі втрачали вмить - після першого ж сального анекдоту.

Отакі були хлопці.

Хлопці товаришували змалечку. Росли на сусідніх вулицях, разом ходили у дитячий садок, потім у школу. Зважаючи на різницю у віці, Серьожа навчався на клас старший, ніж Петро. Але різниця у природних габаритах їх завжди зрівнювала, адже Серьожа з дитинства завжди був малуватий для свого віку на відміну від Петра.

Жили хлопці поруч із цвинтарем, що безумовно додавало солі та перцю у їх вихованні та дорослішанні.

По-перше, музика, яка дуже часто лунала на вулиці під час похоронів. Оскільки раніше ховали у невеличких містечках під класичну живу музику, Петро і Серьожа мимоволі з дитинства виховували в собі (точніше воно само виховувалось) непоганий музичний смак. Вони навіть відрізняли коли музики фальшивили, а коли ні (самі ж розумієте що на таких специфічних заходах не завжди грали професіонали найвищого ґатунку, та й не завжди тверезі).

По-друге, відчуття жаги до життя. Адже сусідство із цвинтарем навіює навіть в дитинстві та юнацтві філософські думки. І відповідне відношення до життя, коли кожний день проживаєш як останній.

 А по-третє – сміливість. Бо ж гуляти по цвинтарю вночі з подружками, чи зрізати через нього навпростець, повертаючись додому з дискотеки опівночі, потребує неабиякої сміливості.

А ще хлопці полюбляла з друзями вже коли їм було по вісімнадцять-двадцять років пити на цвинтарі вечорами самогонку, адже там є й столики, а на могилках завжди можна знайти закусь - печиво там чи цукерки.

От такий от міцний відбиток наклав цвинтар на формування особистостей Петра та Серьожі.

3

А коли хлопці виросли до віку, коли треба було вже обирати професію, вони вирішили й працювати разом.