Олексіївська екзистенція

15-22

15

На роботі був звичайний, як для поліції, гармидер.

Хтось кудись бігав з якимись паперами, ходили стурбовані відвідувачі зі своїми проблемами.

Щось грюкало, дзенькало, голосно верещало.

 Коротше кажучи, панувала звичайна робоча обстановка.

Сергій з Петром постукали у двері кабінету Василя Івановича як тільки продерлися серед натовпу людей, які хаотично рухалися туди-сюди по коридору.

Василь Іванович запросив хлопців увійти.

Кабінет Василя Івановича був просторий. Як же інакше - начальник цілого райвідділку.

Посередині кабінету стояв широкий та дуже важкий, навіть на вигляд цю важкість було легко визначити, дубовий стіл.

На стінах висіла купа усіляких «чоловічих» фоток.

Тут Василь Іванович коло вертольота у файний шкіряній куртці з каракулевим коміром. У правій руці рушниця, а в лівій пляшка горілки. Відразу видно що справжній чоловік прямує на справжнє чоловіче полювання.

На другій фотці Василь Іванович приймає від міністра якусь чергову подяку на якомусь урочистому заході в актовому залі Палацу культури. Повний зал полковників з кам'яними обличчями.

А от на третій фотці Василь Іванович на рибалці з вудкою.

Ну тобто на стіні висів типовий іконостас справжнього чоловіка, який і літру горілки вип'є якщо треба, і лося підстрелить, і дівок у лазні зачарує.

Шеф сидів за столом у файному шкіряному кріслі та пив каву з ексклюзивного глиняного горнятка. При цьому Василь Іванович копилив мізинця коли тримав горнятко за ручку, бо вважав такі манери ознакою аристократизму.

У лівій руці Іванович тримав чотки та перебирав їх замисливо дивлячись у стелю. Взагалі він досить часто перебрав ці чотки, коли про щось думав. Чотки були темно-коричневого кольору та зроблені з горіха.

Шеф любив розповідати хлопцям з відділку історію про те, що чотки подарував йому товариш з Афгану, де вони разом служили свого часу.

Побачивши Серьожу та Петра, які м’ялися коло дверей, Василь Іванович сувору запросив їх увійти та розповісти за яким бісом його потурбували під час глибоких роздумів.

Петро наважився першим.

«Василю Івановичу, у нас є до Вас питання, ні, вибачте, прохання. Дозвольте звернутися».

«Ну давайте - що там у вас?».

«Ми – той, хотіли попросити Вас завітати до баби Зіни. Вона хотіла з вами перебалакати».

«Що? До якої баби Зіни?»

«Та до ворожки».

«Не зрозумів. Вам що нє хер робити? Зовсім подуріли від безділля?»

«Та ні - вона Вас дуже просила завітати у гості. Мабуть щось важливе вам хоче тет-а-тет розповісти. Про якусь кримінальну ситуацію, напевно. Ви ж знаєте вона баба серйозна - до неї різні люди ходять поважні. Може чогось важливого і довідалася».

«Може про вбивство якесь», від страху ляпнув Петро.

«Вбивство? Та чого вона сама тоді до нас не прийде? Адже ж дорогу знає», згадуючи про себе темні плями біографії баби Зіни, сказав Василь Іванович.

«Боїться може. Щось дуже таємне мабуть».

«А ви типу її парламентарі?».

«Хто, вибачте?».

«Тьфу ти – розумники. Коротше - я вас почув. Інформацію прийняв. Подумаю, може й завітаю».

«Дякуємо. Можна йти?».

«Ідіть бовдури».

Хлопці з полегшенням зітхнули та вибігли як ошпарені з кабінету шефа.

 

16

Баба Зіна сиділа у дворі та перебирала щойно зібрану на городі цибулю.

День був осінній, але ще теплий та яскравий. Листя на деревах шелестіли від поривів вітру та опадали, тихо опускаючись на землю.

«Чудова пора - ще не холодно, і сонечко ще лагідно гріє, і так тепло на душі» - думала про себе баба Зіна.

Саме в цю мить хвіртка відчинилося та у двір зайшов високий чорнявий чоловік у файній поліцейській формі. То був Василь Іванович.

«Доброго дня пані Зінаїдо Петрівно» - привітався він до баби Зіни. «Пам'ятаєте мене?»

Баба Зіна пригледілась до гостя, прищурила підсліпуваті очі. Але не впізнала Василя Івановича.

«Це я Василь – років зо двадцять тому ми з вами перетиналися. Коли у вас були проблеми із законом. Але я тоді був лейтенантом, а мій напарник Сергій, царство йому небесне, вашу справу вів. Ми з ним тоді в одному кабінеті працювали».

«А, ну може бути, може бути. А що, помер той ваш напарник?» - спитала бабуся.

«Та давно вже. Злі язики тоді казали, що це саме Ви його в могилу звели, за те що Вас до буцегарні відправив», трохи зніяковівши сказав Василь Іванович.

«І скажуть же таке дурні серуни», недобре посміхнулася баба Зіна.

«Звали мене Зінаїдо Петрівно? Навіщо, кажіть? Вас усі в Олексіївську знають - от я й прийшов. Бо кажуть, що з вами краще не сваритися».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше