II

 Здавалося, що хтось хлюпнув в обличчя кухоль води. Рясний холодний пiт цiвками стiкав по шкiрi. Закралася думка: невже грiх говорити чоловiку неправду для того, щоб кохання було мiцнiшим?
 Колись вигадала страшний сон: нiби лежала у трунi, а Микитка кричав i побивався... Того дня не вiдходив вiд Марiчки. Плакав i цiлував... Цiлував i плакав...
 Не треба було рятувати кохання? Потрiбно скласти руки i спостерiгати, як серце чоловiка перетворюється у кам'яну брилу, а бджоли i корова Зiрка стають важливiшими за Марiчку?
 Все ж заради мiцної сiм'ї: хвороби вигадувала, плакала через брехню i образи, якi ж сама надумала...
 Серце стукало гучно, нiби вiдбивало: покайся, покайся, покайся.

— Доброго дня, мамо! Як ваше здоров'я? Як справляєтеся з господарством? Допомогти? 
— Допоможи! Iди, куди йшла! — свекруха зачинила дверi перед самим носом.
 Не вдалося помиритися. Знову обличчя вкрилося краплинами холодної роси. Знудило. Живiт звело, як ранiше в дитинствi.

— Де тебе носило, паскудо?
— Що? — солонi сльози змiшалися з потом. Нежить, кашель, свербiж. 
 Потупотiла до цiлителя. Ледве вистачило сил вiдчинити хвiртку. 
— Якщо не допоможете, не витримаю, нароблю ще бiльшої біди!
 Макар знав, що все вiдбудеться саме так. Однак мав невеличку надiю, що знайде в собi сили Марiчка i до кiнця життя терпiтиме грубощi.
— Чи твою матiр батько не ображав?
— Бив. П'яним надвiр взимку босонiж виганяв.
— А свекруха так само, як ти, керує чоловiком?
— Нi. Слухається. Робить все те, що вiн скаже.
— Кума Гандзя завжди усмiхнена i привiтна?
— Завжди? Всього буває. Виду не показує. 
— Ти чим краща? — вже не кухоль, а вiдро крижаної води вилилося на Марiчку. 
 Не зрозумiла, як потрапила додому. Не звертала уваги на сердитого Микиту. Все навколо крутилося i вертiлося. Iнодi свiт здавався неосяжним, та в бiльшостi — маленьким i дрiбним. Пролежала в пропасницi три днi. А чоловiк i кухля води не запропонував.

 Хтось довго стукав у вiкно. Марiчка гадала, що набридне людинi чекати, пiде геть непроханий гiсть. Та сталося не так, як гадалося. Знайшла таки ослаблена жiнка в собi сили пiднятися i вiдчинити дверi.
— Добридень! Що сталося, Марiйко? Захворiла? A що твiй Микита у Оленки робить? Здурiв чи що? Що вiн там забув?
— Доброго дня! Допомагає, напевне. Хлопцi ще малi. Мiй Микитка душу добру має i руки сильнi. Чому ж несчаснiй жiнцi не допомогти?
— Краще сходи та подивися.
 Зайшла до двору, аж там Микита порядки наводить. Господарем у чужому дворi почувається. Ноги онiмiли — сiла на лавку. Аж ось i Оленка. Порається жiнка, як може — якось несправно: посеред двору накидано, посуд брудний на столi i пiд столом, одяг, що на нiй, нiколи прання не бачив. А Микита у очi Оленцi заглядає i посмiхається. На Марiчку жодного разу не глянув. Що тут скажеш? Пiшла тихенько додому. Пiсля побаченого вже й нiчого не болiло. Дивно, але здоров'я повернулося. Поратися вдома почала. Зрозумiла нарештi, що то душа така добра у Микити: жалiє нещасну, так само, як i Марiйку ранiше жалiв.
 Пiсля побаченого не чiпала чоловiка. Свiт розвиднився. Стала жити, як iншi люди. Яке там кохання, коли тобi за тридцять? Стара задля того, щоб згадувати, не те, щоби мрiяти...