Оленята-1

III

 Серце заколотилося. Душа стрепенулась. Марiчка прокинулася вiд того, що коханий гукав її. ...Почулося. Поряд сопiв у солодкому снi Микита. Чужий i негарний. Марiчцi байдуже до нього. А ще за мить до цього снилося солодке життя — те, що залишилося в минулому. 
 Таки ж хтось гукав її голосом Микити. Прислухалась: знову i знову.

 Тiєї ночi Марiчка зникла. Бiльше її нiхто не бачив. Не довго думаючи, Микита перейшов до Оленки. I вже цiй родинi заздрило все село. Насправдi ж, треба було заздрити Марiйцi. Той голос, який її гукав i манив за собою, належав тому, хто кохав. Можливо, це був голос пам'ятi прекрасних далеких лiт? Все, що вiдбувалася потiм, повторювало один в один кращi митi дитинства, дiвоцтва i жiноцтва.

 Стало страшно в темотi, аж раз — повний мiсяць заслiпив обличчя. Боса ступня ледь торкнулася колючої стернi, та за мить мужнi руки пiдхопили Марiчку i пiдняли догори. Гiлка дерева цiлиться в обличчя... Але нi, не бiль, а iнше обличчя з'явилося навпроти. Так це ж Кузьма! Красивий i статний! Коханий до болю. Невже подiбне можливе? Вiн зник минулого року. Але ж поряд — живий. Цiлий i неушкоджений.

 Кузьма навчив Марiчку пити росу з квiтiв. Але не так, як пташки чи метелики. Тiльки пiсля мiцного поцiлунку, коли все навкруги зупинялося, на пелюстках з'являлися краплi води, що мали неповторний смак. Важко зрозумiти — то мед чи вода? Закоханi харчувалися сонячним промiнням. Рано вранцi, коли сонце з'являлося на обрiї, вони виставляли долонi назустрiч свiтилу i чекали доки пальцi починала обпiкати солодка вата. Треба швидко з'їсти сонячний цукор i закусити поцiлунком. Солодке не набридало, а лише зiгрiвало, дарувало безмежне щастя i полонило простiр навкруги.

 Спали закоханi в вiтах дерев. Вiтерець заколихував, а дощик нiжно вмивав сплячих i крадькома цiлував сонних. Марiчка посмiхалася, а Кузьма задоволено сопiв, адже кожному здавалося, що то найлiпший поцiлунок в їхньому життi.
— Коханий, давай навiдаємося до села, — одного ранку мовила Марiчка.
— Куди саме? — здивовано запитав Кузьма.
— Хочу дiзнатися, як там Микита?
— Сумуєш за ним? — ледь не заплакав Кузьма.
— Нi, нi i ще раз нi. Просто хочу подивитися, як вiн там...

 Ой, не треба було їм повертатися до села! Не треба було Кузьмi зустрiчатися з Оленкою, навколо якої в'юном крутився Микита! Не треба було задивлятися в очi синочкам та знаходитити знайомi риси... Заревiв чоловiк голосом пораненого оленя. Злякав суciдських малих дiток i цiкавих жiнок. Марiчку якась нeвiдома сила вiдкинула в сторону, а Микита вiд того реву слух втратив. Лише Оленка посмiхалася i гладила вже не Кузьму, а оленя: "Чого ти? Заспокойся, дурненький".

 Марiчка бiльше не бачила Кузьму, а той олень тiкав вiд неї. Вона до нього — вiн вiд неї... Зрозумiла зраджена жiнка, що Кузьма оленем став. Через Оленку. Кохав Кузьма тiльки її. А що ж було мiж Марiчкою та Кузьмою? Що ж то було, якщо не кохання?

 А то була пам'ять, а, можливо, мрiя про кохання. Саме поряд з покинутим подвiр'ям, яке з кожним роком все глибше й глибше занурювалося в лic, старi люди згадували найкращi митi минулого. Перед очима пропливали милi риси серцю любих, завмирав подих вiд тривожної радостi очiкування першого побачення, тiло проймалося вогнем вiд згадки про гарячi обiйми... Зовсiм юнi не розумiли, що ж вiдбувається? А то лише майбутнє торкалося їхньої долi своїм пензликом. Яка ж молодiсть без кохання? 
 Насправдi ж нiхто, навiть, не здогадувався, що диво надлюдського кохання iде iз дна замуленої криницi, куди заманив Марiчку Кузьма, а сам став оленем, який блукає у пошуку стогону гарячого серця.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше