Трiшки про кохання

 Мешканцi села не помiтили, коли не стало Цiлителя. Дар лiкування дiстався Оленцi. Достатньо було жiнцi провести пальцем по ранi, як кров зупинялася. Пiсля її обiймiв наступав душевний спокiй. А про що шепотiла, коли лiкувала тяжко хворих, нiхто зрозумiти не мiг. Бурчала  щось безглузде, але ж допомагало. 
 Оленка дорослiшала разом з синами. Не стiльки мати пiклувалася за дiтьми, як хлопцi за нею. Брати зовнi були дуже схожими мiж собою, та характером рiзнилися. Гаврило любив лiс i рiчку. Олеся дратував безлад. Змалку слiдкував за порядком. А Льончик не вiдходив вiд матерi. Рiс маминим синочком. 
 Одного разу, збираючись порибалити, Гаврилко вирiшив навiдатися до лiсу. Почувши сердитий рев старого оленя, швидко залiз на дерево, щоб поспостерiгати за господарем лiсу. Слiдом за оленем йшла маленька дiвчинка. Вона була брудна, а її сукня перетворилася на ганчiр'я. Звiр пiдiйшов до дерева, на якому сидiв Гаврилко, i почав буцати його гiллястими рогами. Хлопчик не на жарт злякався, а маленька дiвчинка в цей час голосно смiялася. Вона зовсiм не боялася великого звiра. Смiх змiнився плачем, коли олень заревiв i побiг у напрямку болота.
 Дiвчинка не вмiла говорити, але вдало копiювала звуки мешканцiв лiсу. Почувши ворона, каркала йому у вiдповiдь. А вже за мить кумкала, як жаба.
 Гаврилко нi на мить не сумнiвався, що знайшов рiдну людину. Ще вчора з братами говорили про сестричку. Мрiяли, щоб мама подарувала життя дiвчинцi. Дорогою додому Гаврилко вчив знайду людської мови, але вона мовчала. Хлопчик не хвилювався з цього приводу. Вiн знав, що любитиме сестричку, незважаючи на вади. Нiкому не дозволить образити дiвчинку.
— Мамо! Мамо! Як добре, що я тебе знайшла! — побачивши Оленку, дiвчинка пiдбiгла i мiцно обняла її.
— Ой! Що це? Хто це, Гаврилко?
— Мамо, я вiдшукав сестричку.
— Що ти кажеш? Де знайшов?
— Там де й ти нас знайшла. В лiсi.
— Якщо в лiсi, то наша. Така велика! Добре, що доросла. Буде менi помiчниця. Як звати тебе?
 Але знайда знову замовкла. Та достатньо було якiйсь пташинi чи цвiркуну обiзватися, як дiвчинка вторила у вiдповiдь. Оленка з подивом дивилася на дiвчинку
— Нехай буде Оленка.
— Оленка то й Оленка. Оленка велика i Оленка маленька, — радiв Гаврилко.
 Ввечерi родина наминали вареники за столом пiд грушею. А маленька знайда переспiвувала соловейка, що тьохкав про щастя, радiсть i любов.

 Пiклуючись про дiвчинку, брати незчулися, як закохалися. Щось в дiвчинi було вишукане i незвичне для сiльської мiсцини, ще й нiякої  роботи не цуралася. Все виходило в неї якнайкраще. Про пташиний спiв забула, щовечора iсторiї про лiсових мешканцiв розповiдала. Чи вигадувала розповiдi, чи справдi бачила зблизька життя лисиць, кабанiв, зайцiв i лосiв, брати розiбрати не могли. Слухали, як зачарованi. Здавалася їм Оленка найкращою дiвчиною в усьому свiтi. Про все забували, коли дiвчина про оленiв розповiдала. Оленi видавалися лiпшими вiд людей. Були вiдважними, чесними i справедливими.

 Хлопцi намагалися сподобатися Оленцi. Заздрили Гавриловi, бо вважали, що вона обрала його. Разом з Гаврилом рибалила i ходила до лiсу по ягоди i гриби. Та одного разу додому повернулася сама. З плачем розповiла, що великий олень потрапив у болото. Вони з Гаврилком намагалися врятувати звiра. Але нiчим зарадити не змогли. Оленя i Гаврилка затягло болото.

— Чому плачеш, Оленочко? Тобi лише здалося, що Гаврилко загинув. Вiдтепер вiн житиме в лiсi серед своїх — там, де народився.
— Мамо, ви справдi так гадаєте? — запитав Лесик. 
— Мамо, вам не шкода сина? — здивувався Льончик.
— Тiльки ти, Льончику, мiй синочок. Я ж тобi казала.
— Як ви можете зараз про це говорити, мамо? — юнак побiг до болота. 
 Мати не тривожилася, вона любила хлопцiв однаково. Небезпеку вiдчувала серцем, а не розумом. А те, що не засмутилася, означало, що Гаврилко живий. Льончик поквапився до лiсу: надiявся знайти брата, але звiдти так i не повернувся. Однак цiлителька почувалася спокiйно, чим дивувала сусiдiв i односельцiв. Лесик також не хвилювся через братiв. Вiн, як i мати, був впевнений, що з ними все гаразд. Єдине, що турбувало — це кохання. Не так Лесик мрiяв завоювати серце дiвчини. Вважав, що обрала його Оленка лише через те, що суперникiв лiс забрав. Не раз Лесик ловив себе на думцi, що спiлкуючись з ним, Оленка перед собою бачить Гаврилка або  Льончика. Пiдiгрував, щоб не образити кохану. Спочатку було дуже боляче, але з часом звик. Поволi почуття до дiвчини тьмянiли. А лiс не вiдпускав. Незбагненна сила тягла до братiв, якi, напевне, заблукали в лiсi.

 Лесик майже весь час проводив на природi. Полюбив лiс, як колись Гаврилко. Сумував за братами. Вважав, що бiльше потрiбен їм, нiж матерi i Оленцi. Ночував в розлогих кронах дерев, умивався свiжою водою з потiчку. Насолоджувався пiснями лiсових птахiв. 
— Лесику, невже брати живi? Ти їх бачив?
— Нi, Оленко, я братiв не бачив, але вiдчуваю, що вони поряд. Я подумки розмовляю з ними. Вони ведуть мене до галявини з найбiльшими грибами, показують, де ростуть смачнi ягоди, i тi мiсця в лiсовому потiчку, де водиться найбiльше риби.
— Я хочу повернутися до лiсу. 
— Нi, Оленко. Вчинимо iнакше. Я пiду за братами.
— А як же я?
— Ти будеш поряд з мамою.