Омела

Розділ 7. Містер Лис

 

Залишок вечора минув доволі спокійно. Лізок, моя юна господарочка і вправна помічниця, всього лише за якусь годину допомогла навести лад. Ми повечеряли, обговорюючи різні дрібниці, і поступово втрачене самовладання поверталося. Стало навіть трохи смішно: дорослий мужик, а так розкиснув. Ностальгія за Вірою? Можливо. А, може, просто треба… підкріпитися. Підкріпитися чимось суттєвішим за нікудишні млинці, липовий, ну, виготовлений із липи мед, та підозріле на вигляд, явно прострочене молоко. Хоча, яка різниця? Воно і свіжим є до біса підозрілим. Господи, коли ж я нарешті стану Батьком, а не його жалюгідною подобою? Кликати в гості бабцю Селевету, просити про допомогу, явно не хотілося. А доведеться, ох, доведеться.

- Тату, про що замислився?

- Про їжу. Завтра раніше вирвусь з роботи і зроблю великий набіг на супермаркет.

- А можна з тобою? Після школи.

- Ну, якщо не будеш клянчити багато шоколаду.

- Та ні, не буду. Солодке шкідливе, знаєш. Прищі на шкірі з'являються.

- Та невже? Я щось пропустив? Ти в мене подорослішала?

Лізок збентежено опускає очі в тарілку.

- Мені цього року виповнюється одинадцять, - заявляє.  

- Ну, з такою поважною панянкою, мені рано чи пізно доведеться рахуватися. І краще рано.

Ми обоє пирхаємо зі сміху. Ось. Я віднайшов цей момент. Відшукав золоту середину. Донька в пріоритеті. Була, є і буде. Ризикувати усім? Для чого? Навіщо впускати в своє життя, у свій дім непередбачувану загрозу? Овечку у вовчій шкурі, яка може легко, особливо не напружуючись, підпорядкувати це життя собі. Розламати його, переінакшити і навіть цього не помітити. Заради власного порятунку зробиш і не таке. Кому, як не мені це знати?

Після ванних процедур, проводимо свій звичний щоденний ритуал – читання перед сном. Помічаю, що Ліза стала якоюсь задумливою, напруженою під своєю пухкою і теплою ковдрою. Не розпитую. Мовчу. Вірина світлина (вони тут розтикані скрізь) втуплюється у мене трохи презирливим, трохи обвинувачувальним поглядом.

Ти не можеш сумувати за мамою. Ти її зовсім не пам’ятаєш. Ти не знаєш, чим вона стала і слава богу. Бог таки існує. Час від часу втручається в безталанне життя-існування, злегка корегує.

- Тату, ти не розсердишся?

- Звісно, ні.

Ліза уважно мене роздивляється, вишукуючи можливі деталі. Ні, не знаходить. Виймає щось з-під подушки. Книжку. Передає мені. Здивовано роздивляюсь.

Роальд Даль «Фантастичний містер Лис».

- Ну, і? Сама купила? Нічого кримінального не бачу.

Але, ще навіть не договоривши цю фразу, розумію, що не сама і безневинна дитяча книжка перетворюється в моїх руках на гримучу змію. Шалено гортаю сторінки. Якісь картинки. Якісь слова і речення пливуть перед очима.

- Що ще вона тобі дала?

Мовчання.

- ЩО ЩЕ ВОНА ТОБІ ДАЛА? Гроші пропонувала? Солодощі? Може, якісь таблетки? Кудись запрошувала? Ви десь гуляли? Знайомила з кимось? Збиралась познайомити? Де вона тебе перестріла? Тут? Біля школи? По дорозі в школу? Щось ще обіцяла купити, зробити? ЩО ЩЕ?

- Нічого, тату, - Лізок перелякано на мене дивиться. – Це просто книжка. Звичайна книжка. Хороша книжка. Там містера Лиса, його дружину і діток… ображають, - і моя донька заливається пекучими сльозами.

- Як, чорт забирай, їх ображають?

- Намагаються викурити з нори, тату. Роблять всіляко підкопи. Лопатами і машинами. Морять голодом. Намагаються заморити голодом, - і знову починає рюмсати, ще сильніше, аніж перше.

Ах, голодом. Значить, я тебе морю голодом, Олю?

 

 

 

 

 

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше