Розділ 3

Залізні пута

Все сталося дуже швидко, немов у сні. Спогади розпливчасті та не ясні. Я вже не раз пошкодувала про таке необачне і неправильне рішення, але вже нічого не змінити, шлях назад відрізаний.

Сирість та холод в'їдається в шкіру та кістки. Мене б'є озноб. Тіло вкрилося пухирцями. Лавка, що служить ліжком ув'язненим, дуже вузька та тверда. Висічена з каменю, притрушена соломою, наче це врятує від жахливого холоду. Я сиділа на цьому подобі ліжка, підтягнувши ноги до себе. Повністю укутавшись у свій плащ і розтираючи руками своє тіло, що замерзло. Намагалася таким чином зігрітися.

У гнітючій тиші лунав лише цокіт моїх зубів і брязкіт кайданів. Залізні ланцюги сковували мої рухи, їх вага врізалася в ніжну шкіру, залишаючи сліди на ній. Навіщо їх одягли? Не зрозумію. Я й так вибратися з цієї клітки не зможу. Та й на допомогу ніхто не прийде. Батько цього не дозволить. Чітко дав зрозуміти, що покарання не уникнути.

Мою самотність прикрашають лише щури неймовірних розмірів. Тварини в очікуванні коли зможуть поласувати свіжим м'ясом. Спочатку побачивши цих чудовиськ, я верещала і розмахувала руками, щоб у них не було можливості та бажання наблизитися до мене. Даремно енергію розтрачала. Пізніше виявилося, всі мої зусилля були марними, адже ці тварини харчуються мертвечиною. Розташувавшись по інший бік тюремної камери,  щури спостерігали за своєю здобиччю не відводячи своїх страшно червоних немигаючих очей і ворушачи неприємними довгими вусами на морді. Гидота.

Сонячне світло пробивається в єдину невелику щілину у стіні. Вже ранок. Я пробула в ув'язненні всю ніч. Не відчуваю свого тіла, воно не реагує. Не можу поворухнутися. Задубіла. Та й ще спати хочеться, адже всю ніч не смикнула очей. Все дивилася на тих нахаб, що чекали моєї смерті.

Сил лити сльози вже нема. Емоції вичерпалися. Залишилася байдужість до того, що відбувається. Все сталося миттєво. Жалітиму про те, що так вчинила все життя, ненавидячи себе за дурість, наївність і довірливість.

Того вечора Рудольф наполягав на тому, що до нашої родинної скарбниці ми підемо разом. Пояснював це тим, що не хоче жахливих наслідків лише для мене однієї. Якщо щось піде не за планом, візьме відповідальність і провину за здіяне він. Я ж просто була зачарована його лицарським вчинком і не помітила каверзи, справжніх мотивів коханої людини.

Правду кажуть закохана людина сліпа. От і я була засліплена любов'ю і не бачила жадібності та скритих мотивів хлопця. Чи зможу я знову довіряти? Чи залишусь живою? Що на мене чекає? Запитань багато, а відповіді жодної.

Набиваючи кишені золотом та дорогоцінним камінням, Рудольф постійно цікавився таємною кімнатою, де зберігаються сімейні реліквії. Артефакти неймовірної сили, які завжди належать правлячому королю. Я тоді не надала цьому значення, адже не чекала зради від людини, яку любила. Він попросив їх показати. Я не могла йому відмовити.

Відкрила магічний замок. Зняла захист, використовуючи родове кільце печатку та краплю власної крові. Ніколи не заходила у схованку без батька, не вважала за потрібне. Але ніколи не втомлювалася захоплюватися сімейними коштовностями. Розхвалювала артефакти, їхню міць і силу. Рудольф слухав не перебиваючи, заохочував до подальшої розповіді. Завалив питаннями. Як діє? Що для цього потрібно? Чи можна торкнутися? Я не докоряла йому за цікавість, а власноручно передала йому "Око брехні". Після цього мене моментально поглинула темрява.

Прокинулася я вже у підземній частині замку. Жахливі тунелі та кімнати, що пропахли сирістю та пліснявою, служать в'язницею для особливо небезпечних ув'язнених. Адже захист у палаці на вищому рівні, вирватися з його пут неможливо.

Мене піддали тортурам та влаштували допит. Знову й знову обливали крижаною водою, щоб прийшла до тями. Допит вів чоловік від погляду якого виступали мурашки по шкірі. Хотілося сховатися, й ще раз сховатися. Зі мною особливо не церемонилися. Я не розуміла чому ці люди так поводяться. Неналежно до своєї принцеси, та просто до беззахисної дівчини. А коли я пред'явила свої претензії та вимоги, а заразом погрожувала поскаржитися батькові на нього, мені просто розсміялися в обличчя. Виявилося, це і є наказ короля.

Надія на визволення канула у прірву. Цей мужлан змушував знову і знову розповідати про події того вечора в деталях. Особливо розпитував про Рудольфа, про його зовнішність, його сім'ю, рід діяльності, також цікавився нашими відносинами. Де познайомились? Де зустрічалися? Чия ідея була забратися до скарбниці? І багато іншого. Були питання, які приводили до сказу, адже відповіді на них нічого не дасть слідству. Нескінченний потік запитань і відповідей тривав навіть тоді  коли мене мучила спрага і коли я вже не могла вимовити і слова. Але води ніхто не дав.

Я ж у свою чергу намагалася розговорити ката. На обличчі чоловіка не здригнувся жоден м'яз, а очі не виражали жодних емоцій. Його відповідь на всі розпитування був той самий: "не велено!" А коли мої нерви здавали , я кричала на нього або билася в істериці. За це я одразу ж отримувала черговий ляпас. Від останнього я випала зі стільця і боляче вдарилася головою. Після цього поводилася тихо і спокійно, боячись викликати черговий спалах його гніву.

Вирішивши, що нічого нового сьогодні не впізнати, мене відвели до моєї камери. Насамперед обмацала свою потилицю. На долоні кров. Дуже погано. Легке запаморочення, житиму. Стало так прикро. Батько знає про все, що відбувається, але не зволив прийти особисто поговорити зі мною, з'ясувати чому я так вчинила. Виходить йому байдуже, що дочку б'ють, катують і ставляться як до якоїсь дівки без роду та племені. Ніколи не повірю у незнання короля щодо цієї ситуації. У палаці все відбувається лише з дозволу батька...

Моїх камерних сусідів побільшало. Не перебільшу якщо скажу, що пара десяток не миготливих очей дивилася на мене. Жах і тільки. Заспокоювало лише знання того, що поки що я у відносній безпеці. День видався не з легких, тож я швидко забулася в обіймах тривожного сну.