Розділ 10

Академія Гранд

Ласкаво просимо в пекло

Літо промайнуло непомітно, а осінь наближалась стрімко. Дні стали коротшими, а ночі холоднішими. Вже перші листя на деревах змінили колір. Палахкотить природа червоними жовтими вогниками. Ще тиждень і моїм веселощам кінець. Почнеться навчання в академії Гранд. Ніколи не думала що власними ногами буду не тікати, а шукати зустрічі з магом.

Того дня в «Солодкій пані» попри свою божевільну не підставну сміливість все ж існувала ймовірність мого ув’язнення, але я так повірила словам ворожки і поклалася на їх правдивість, що отримала те що бажала. Легко. Без зайвого надриву та вмовлянь. Мабуть чорний маг хоче тримати поближче таку таємничу та небезпечну особу як я, але мені це навіть на руку. Буду вражати його і далі своєю кмітливістю, хитрістю та нахабністю. Наче так він сказав.

Життя повернулося до звичайного ладу. Ніхто уже не розшукує по околицях Асгара дівчину з білим волоссям, про неї взагалі забули, окрім мага. Відпустив, але взяв магічну обіцянку що я стовідсотково з’явлюся восени в академії. Не довіряє. Знав би він мої плани «реп’яха» сам би тікав від мене далі чим бачив.

Чорний ринок запрацював в штатному режимі. Тихон та Савен знову полювали на саблезубих вовків, а я бігала на ринок та продавала рукавиці. Збирала гроші на дрібниці, які будуть необхідні в академії. Так проживання та їжа безкоштовно, але крім цього треба подбати про теплий одяг та канцелярію для навчання.

В день мого від’їзду Тихон  непомітно витирав сльози з  обличчя, а Савелій обіцяв приїхати відразу, якщо хтось наважиться мене ображати. Все ж в котрий раз переконуюсь що неважливий  кровний зв'язок між людьми для того щоб бути сім’єю. Розчулилась. Міцно обняла своїх хлопців і пообіцяла на кожні канікули приїжджати.

Академія Гранд знаходилася на кордоні двох великих міст Тальянти. На межі Асгара та Драмера. Поруч озеро Зелений Сич та недалеко мій улюблений Сарганський ліс. Місцевість гарна, але небезпечна із за загрози, що приходить с глибин темного лісу.  Зазвичай люди полюють та збирають ягоди на окраїнах лісу, бо кажуть пращури що в глибинах лісу живуть страшні потвори із потойбіччя.

Натовпу біля воріт академії зібралося чимало. Мабуть півтисячі охочих до навчання. Авжеж розумію однолітків та їх батьків. Поважна професія в майбутньому, надійний стабільний заробіток при якому не потрібно значних вкладень, адже про них дбає держава. Виникає питання чому з кожним роком кількість талановитих вартових не збільшується, а навпаки стрімко зменшується…

Мабуть с часом дізнаюся цю таємницю.

Всіх охочих розбили на великі групи по п’ятдесят чоловік. Кожною групою керував старшокурсник, який  голосно привітав нас зі вступом до найкращої академії Тальянти.

Поруч стояла рижоволоса кучерява дівчина. В неї був маленький витончений ніс, яскраво рожеві губи та очі кольору гречаного меду. На обличчі  хаотичний росип веснянок. Вона була гарною ззовні та мала досить добру натуру. Я навіть перекинулась декількома словами з нею. Домовилися триматись разом.

- Чекай, що іспитів не буде? Нас всіх приймуть до лав академії? Так легко?- дивуюся, не можу збагнути що відбувається.

- З якого ти лісу вилізла? Звичайно всіх. Іспитів при ступі ніколи не було!

От же щур хитровусий! Ось чому Гранд так легко погодився на мої умови. Йому навіть напружуватися не довелося. А я гадала що вступлю до академії за блатом.

-Через рік фінальне тестування. Хто пройде, той буде і надалі гризти граніт науки в стінах академії. Якщо ні, то рік життя втрачено даремно. Мене до речі звуть Зара, а тебе?

Ось так я знайшла подругу, яка щоразу буде підтримувати мене в важкі часи. 

Біля академії розмістили намети для ночівлі новобранців. Смішно, але цей рік ми навіть кроку не зробимо в стінах академії, лише згодом хто здасть іспит буде нагороджений званням адепта академії Гранд, а поки ми ніхто і звати нас ніяк.

Ввечері старшокурсники розпалили багаття біля наших наметів та готували їжу, щоб пригостити нас. Також кожний отримав чашку гарячого вина з запашними гострими травами аби зігрітися та трохи звеселішати. Бо картинка майбутнього року була наповнена незручностями та стражданнями. Щоб трохи нас розважити від тяжких дум дівчата зі старших курсів співали нам пісні та танцювали запальні танці. Коли вечірка в нашу честь закінчилася, всім наказали відпочивати та набиратися сил. Але для чого ті сили ніхто не зрозумів та не розпитував, а даремно.

Ночівля була жахливою. В одному наметі по десять чоловік. І не важливо до якої статі ти належиш, не важливо який статус ти отримав при народженні. Усі в рівних умовах.

Мої сідниці всі вкриті синцями, адже гостре каміння боляче врізалося в ніжну шкіру, залишаючи на ній яскраві відмітини. Укуси комарів утворювали жагучі пухирці, які так і кортіло почухати. І де взялася ця мошкара?  Наче холодно вже, а вона все одно вилізла зі своєї сплячки аби поласувати молодою кров’ю.  Але то ще пів біди, але витримати ніч виття голодних саблезубих вовків та храп сусідів по біді вимагало окремих фізичних та моральних сил. Добре що хоч від холоду  та голоду не страждали. Спальний мішок був теплим, але не рятував тіло від незручностей кам’янистої землі. Заспати більшості вдалося лише під ранок, але як тільки це сталося протрубив голос із магічної труби: «Прокидаємося. Хутко збираємося біля тренувального поля. Хутко! На збори п’ять хвилин.»

Які ще п’ять хвилин? Яке до біса тренувальне поле?

Розпач був не лише на моєму обличчі. Безнадійно подивившись один одному в очі, почали хутко збиратись, але насправді нам так лише здавалось що ми швиденько прибігли до місця призначення.

На тренувальному полі на нас чекав чоловік неосяжних розмірів. Ні то був не велетень і не ледацюга, що заплив жиром то був чоловік с дуже, повторюся с дуже натренованим тілом. Кожен його біцепс і трицепс вражав своєю силою та могутністю. Святі горішки, в нього тільки рука як я вся!