Розділ 11

Розшукується наснага

Пройшло лише три дні в «стінах» академії Гранд, а я вже ковтаю сльози. Може до біса все? Покину все. Може даремно не згоджувалась на пропозиції залицяльників?  Зараз би була дружиною, а може й матір’ю  гарненького немовляти. Слідкувала би за господарством та чоловіком та не мала б неприємностей та клопоту.

Вільний час. Треба користуватись нагодою щоб трохи перевести подих та накопичити сил для наступного тренування, а я замість цього змиваю бруд з обличчя та обробляю розбиті коліна цілющою маззю, яку до моєї сумки дбайливо поклав Савелій. Наче знав, що без подряпин та ран не обійтись.

Важко. Той хитрий щур напевно  знав, що кращої кари для мене не знайти. Напевно його так злостило, що якась шмаркачка розкидала його хлопців та зуміла втекти від самого керівника відділу безпеки, того і вирішив згодитись на всі мої вимоги. А я наївна вважала що мені пощастило. Ця академія це справжнє пекло на землі. Зараз я розумію чому так не багато адептів закінчують академію. Що про це говорити, якщо лише з моєї групи в п’ятдесят чоловік вже п’ятеро дівчат та восьмеро хлопців втекли геть. На четвертий день їх не дорахувались. Думаю, що це ще не останні втікачі. Можу побитися об заклад що до кінця року нас з пів тисячі зостануться лише одиниці.  Гарантій не даю, але можливо наступною втікачкою стану я.

Все ж цікаво чому Деріал Гранд не явився? Не перевірив чи дійсно я приїхала до академії? Йому байдуже? І взагалі чому мене це хвилює та ранить?

-Ой дідько! Як пече! – добре що я трохи відокремилась від своєї групи. Зайшла далі чим слід, але мені необхідно було побути на самоті.  Трохи пожаліти себе та порюмсати поки ніхто не бачить.

Савелій, приб’ю. Він мені хоч ранозагоювальну мазь поклав, а не від наприклад свербежу. Чому так боляче?

-Ось ти де? Чому мене не покликала?

Мовчу. Соромно Зарі дивитися в очі, напевно і так вважає що я плакса. Від дівчини не почула ні одного нарікання та прокляну. Вона посміхається, не рюмсає по закутках як я.

- Поридали б разом. – здивовано дивлюся на неї. Мені здавалося що слабкість то не її риса, при наймі дивлячись на неї здається що все гаразд. А неприємності та випробування то для неї звична справа. – Чула чутки, що сьогодні в ночі ще четверо покинуть табір. І це лише з нашої групи. Якщо приблизно порахувати усіх, то напевно п’ята частина всіх охочих вже накивали п’ятами.

- Невже? – як я їх розумію. – Ти не плануєш поки додому?

- Будеш сумувати?

- Авжеж!

- Якщо бути відвертою то неодноразово про це думала, але поки тримаюся.

- Де відрила родовище наснаги? Поділись? Сил зовсім не залишилось, а мені як повітря необхідно закінчити академію та потрапити на службу до палацу. Схоже моя мрія нездійснена. - важко зітхаю.

- Я так не думаю. Поки ти тут, надія є. Знаєш треба чимось себе тішити. Ось я за кожний проведений тиждень в таборі буду дарувати собі трохи насолоди. - Її посмішка розтяглася від одного вуха до другого. З сумки Зара дістала льняний мішечок. Демонструє свої скарби. Шоколадні цукерки різної форми та кольору. – Одну скуштую в кінці тижня, ще залишилось три дні і шоколад танутиме в роті. Заради ласощів я готова навіть все поле прополоти самотужки.

Мій регіт злякав тутешніх птиць. Вони зірвались з дерев та полетіли в сине небо, ховаючись за хмарки.

 -Я не жартую. Якщо залишишся і тобі дам одну. – яка вона смішна та добра. Рада, що її зустріла. – Тобі потрібна ціль. Ні я впевнена в тебе є велика мрія, яку ти прагнеш здійснити, але треба ставити перед собою і дрібні цілі. І так крок за кроком, долаючи дрібні негаразди ти станеш сильнішою та витривалішою. Швидше мине час та  не помітиш як наблизишся до власної мрії. Ось я впевнена що двадцять п’ять цукерок мені вистачить щоб звикнути до цього непривітного місця та полюбити тутешню атмосферу.

Мені б її оптимізм та бадьорий настрій. Але не скривлю душею, сенс в її словах є. В мене є ціль. Не слід про неї забувати, але треба відкрити серце і для інших можливостей. Може і справді тиждень за тижнем випробування та завдання викладачів здаватимуться легшими і навіть будуть  приносити  задоволення. Все ж слід пам’ятати що я незвична до важких фізичних навантажень та до праці. Все своє життя я палець об палець не вдарила, тому і не дивно що нічого не виходить, але це не привід опускати руки. Час та мої старання, неосяжне бажання зроблять свою справу і я зможу з легкістю бігати великі дистанції, готувати їсти, вміло володіти зброєю та подбати про себе власноруч. Хай йому грець, я дійсно це зроблю!

Інколи досить підтримки близької людини щоб рухатися далі. Зара за такий короткий проміжок часу стала дійсно подругою, якої в мене ніколи не було.

Шелест води в озері нас добре налякав. Ми одночасно не змовившись сховалися в найближчих кущах ліщини. Двоє напівголих чоловіків бавилися наче діти в озері, а потів в тому ж вигляді зійшлися в бою голіруч. То була не дружня сутичка, то був бій до синців та крові, але видно що бійка приносить задоволення нашим майстрам.

Поважні майстри, що бездоганно володіють магією та будь якою зброєю, насправді були молодими парубками, в крові яких бурлить адреналін, а в голові панує буревій. Такими я їх ще не бачила.  Завжди суворий Аларій Тан зараз посміхався як бешкетний хлопчисько. Він провокував свого противника лайкою та жорсткими жартами, але  Деріал Гранд не відволікався, а зосереджено наносив один удар за одним, намагався виснажити велетня Аларія.

Отримавши велику кількість швидких влучних тумаків від супротивника, майстер Тан палав диким вогнем люті. Велетень відправив Гранда в довготривалий політ.

От дідько! Він хоча б живий? Удар був такої сили, що навряд чи чоловік підніметься для продовження жорстокої гри. Я майже видала нашу присутність з Зарою, але добре що дівчина вчасно затулила мені рота своєю долонею, інакше мій крик почули б майстри.

 -Тихіше. Ти ж не хочеш аби нас почули. Мені цікаво про що вони говорять. – жаліється подруга що чутність погана та тягне мене кущами поближче до чоловіків.