Розділ 12

Таємниці Аделіни Райз

Коли тебе за вуха притягують на останні хвилини заняття , яке ти нахабно прогулюєш та ще на очах твоїх однолітків, хочеться провалиться крізь землю, а ще краще заплющити очі, а потім відкривши їх зрозуміти що то лише сон.

Стоїмо голови опустили до землі, розглядаємо свої черевики наче нічого цікавішого довкола не існує. Сором та злість сперечаються між собою і я не знаю якому відчуттю віддати перевагу. Соромно перед вчителькою травознавства за прогул лекції, соромно перед майбутніми адептами бути посміховиськом. Злість бере коли дивишся на майстрів Гранда та Тана. Так по-варварськи утнути з двома юними дівчатами, про що вони тільки думали. Ми ж тепер ще довго будемо приводом для насмішок адептів.

Ні ну справді про що подумаєш коли двоє чоловіків з оголеним торсом тягнуть за вуха двох молодичок? Отож-бо! Сором і годі! Ще розумію якби були причини ніяковіти.

Такої підстави від майстрів ніхто з нас не очікував.

- Я теж міг сорочку зняти. Нащо так далеко бігали?- Мудрує  якийсь хлопець із останніх рядів.

Заняття вже давно триває, учні сидять на повалених стовбурах посохлих дерев  в три ряди, а майстриня неспішно крокує між рядами та  розповідає про цілющі трави, букет яких  тримає міцно в руці.

Той крикун розумник ще щось нахабне прокричав, але швидко стулив пельку, бо його скрутила в прут дика ліана, яку начаклувала Аделіна Райз.

- Я не дозволяла розмовляти на уроці. Сиди тихенько, не рухаючись бо з кожним рухом моя ліана буде стискати твої м'язи все сильніше. А що до вас дівчатка після всіх сьогоднішніх занять чекаю вас на відпрацювання пройденого матеріалу. Зустрінемось  о сьомій біля воріт академії.

Жінка, хоча скоріше дівчина, йшла наче пливла до нас, а всі трави на її шляху підлащувалися  до неї наче ручні звірята. Дерева простягали свої гілки, спліталися кронами,  створюючи стійку стіну від невгамовного вітру та набридливого сонячного проміння. Захищали  свою зеленооку панянку від негоди.

Невисока, але струнка. Вона була занадто привабливою, щоб відірвати від неї погляд. Її довге чорняве волосся прикрашали бутони троянд та з кожним її кроком квіти на її голові розгортали свої червоні ароматні пелюстки. Її шкіра була блідою з трохи зеленуватим відтінком, який  і не одразу помітиш, лише після довготривалого милування красою дівчини.

Вона стала осторонь від нас, але поруч з чоловіками.

- Вас, панове,  прошу на вихід. Досить відволікати дівчат від навчання. Ще трохи і вас поглядами живцем з'їдять.

І справді майстри були напівоголені, а й ще мали мокрі штани. Одяг повторював контури чоловічих тіл, не даючи уяві простору. Не встигла я відвести погляд, як мою недоречну увагу помітив Гранд. Його насуплений вигляд та стрімко звернуті дугою брови заставили мене покритись рум’янцем.

Навіщо задивлялася на його статуру? Його самооцінка, мабуть,  злетіла  до небес. Вистачить і без мене адепток які дивлячись на нього підбирали  власні слинки.

Воджу оком по Зарині, а вона уважно не соромлячись  розглядає, я б навіть сказала оцінює зовнішність майстра Тана. А подивитись  і справді було на що. Якщо Деріал, гарно складений фізично, то пан Тан... Нема рівних. Суцільна могутність та сила. Стійкий як скала. Неосяжних розмірів та не каплі жиру. М’язи наче нереальні, а висічені скульптором вигадником. Аларій красується перед жіночою спільнотою та рухає м'язами напоказ. Підморгує майстрині Аделіні, але триває то недовго, бо Зарка  стає на босу ногу Тану і сором'язливо лопоче: «Вибачте я випадково!»

Майстри пішли геть, а ми ще трохи дізналися особливості полину гіркого та його лікувальне призначення.

Заняття закінчилось і лише після цього тенета ліани розсипалися в попіл, визволяючи розумника крикуна. Він пихтів від гніву та потирав свої зап'ястя. Ліана залишила  яскраві відмітини після себе. Різнокольорові синці прикрашали шкіру хлопця, але його не було шкода, бо страждає він через довгий каверзний  свій язик.

Занадто пихатий. Занадто неприємний і не лише на зовнішність. Відчуття наче і душа гнила. Він подивився на нас з Зариною та як гаркне, що аж вуха заклало.

- Це все через вас селючки. Ви ще потанцюєте під мою сопілку.

А ми тут взагалі до чого? Не встрявав би свого носа в чужі справи, не постраждав би сам. Хлопець звичним рухом заправив довгий чубчик за вухо, а мене наче кип'ятком обдало... Така знайома звичка. Той кого, як здавалося кохала , теж так робив.

- Руд, залиш їх. Ходімо краще на озеро, вполюємо диких качок на вечерю, бо від тої юшки, що варять наші бездарні дівчата мене знудить.

Ти ба який не подобається як готуємо. Ходи голодний! Або ще краще проносного треба підсипати цій парочці нахабних бовдурів.

Після лекції у нас знову було тренування. Інколи мені здається що ми тільки те і робимо що бігаємо, скачемо та мішки з піском тягаємо. Після кожної вправи, вигаданої майстром Таном, хочеться вмерти.

М’язи болять. Руки й ноги  тремтять від напруги та відсутності сили в кінцівках. За все своє життя найважче що я тримала в руках то був мішок рукавиць, вироблених із хутра саблезубих вовків, а до цього лише склянку води чи віяло.

Маю надію що з часом звикну до болю та виснажливих тренувань, а якщо не звикну то хоча б буду виконувати вміло та без надмірної напруги. Зараз я посміховисько для групи. Незграбне та безсиле дівчисько. Навіть Зара справляється краще аніж я. Може тому що вона з сільської місцини та звикла до щоденної праці, а може просто гіршої за мене ледацюги нема.

Подруга казала що крім великої цілі треба ще дрібні мати. Треба навчитися стимулювати себе до звершень та бавити за досягнення. Вона права! Зараз в мою скарбничку ще добавилося бажання довести майстрам та собі, що я гідна звання адепта академії Гранд. На разі це був той необхідний невеликий поштовх для моєї подальшої роботи над собою та активації впертості та жаги до перемоги.

До того ж хочеться протриматися якомога довше аби отримати насолоду для очей и вух.  Вже уявляю як майстри просять вибачення.  Хочу довести їм, що вони схибили коли недооцінили «нахабне» дівчисько.  Треба втерти носа Деріалу та виявити чи справді його присутність приносить успіх у будь-якій справі.  Чи може я даремно повірила словам ворожки?