Розділ 14

На ножах або перша лекція Деріала Гранда

Ранок вкотре починається ще вдосвіта. Якихось декілька часів сну не тільки не надали необхідного відпочинку розуму та тілу, а навпаки більше сил відняло. Відчуваєш себе не звареним желе. Як не намагайся, а зібрати себе до купи не вдається.

Сидимо з Зариною снідаємо звареною кашею з м'ясом. Ролі на так званій кухні давно розподілили. Хлопці полюють і розводять багаття для котлів, а дівчата готують. Хоча б в цьому у нас порядок. Звичайно, бо що б не трапилося, а їжа повинна бути приготовлена чітко по запланованих годинах. Лише ті два бовдури завжди не вдоволені тим що мають на столі. Руд і його посіпака.

 - Слухай коли він вже злізе з твоєї голови? - Зарка вказує на рудого пухнастого кота що так зручно прижився в моєму волоссі.

 - Самій цікаво.- тільки вуха і стирчать. Все слухає, все розуміє, а злазити не хоче. Що я тільки не робила:  і пестила, і їжею заманювала, і кричала, і намагалася силоміць здерти тварину з голови. Лише зіпсувала власні  нерви, пізнала гостроту його кігтів та вирвала трохи свого білявого волосся.

Нахиляюся до своєї тарілки, а цей хитрюга користуючись нагодою вкрав мій шмат м'яса. Сидить жує. Геть знахабнів!

- Я тобі рекомендую як найшвидше подружитися з пухнастим.- дівчина дивиться на наші з котом сварки і голосно сміється. А ще й подругою зветься!

- Може собі забереш?

- Є, ні! Мені свого впертого ведмедя вистачає...- те що Заринка не хоче собі кота я зрозуміла, а про якого ведмедя казала так і не второпала. Уточнювати не стала. Може в Сарганському лісі і клишоногий шастає, крім саблезубих вовків... Впевнена що нечисті та дикого звіра в темряві вистачає.

Після сніданку тренування з майстром Таном. Пекельна справа. Піт ріками тече з мого тіла. Щоденне фізичне навантаження зробило мене трохи міцнішою та витривалішою, але не дивлячись на це я все ще в рядах невдах. 

Наша група значно зменшилася. Із п'ятдесяти чоловік залишилося двадцать сім. І це лише третій місяць перебування в таборі. За цей час я трохи звикла і вже не плачу по закутках. А Зарка по закінченню чергового тижня їсть смачненькі ласощі і мені інколи перепадає. Так і тримаємось у двох. 

З табору повтікали навіть ті від кого взагалі не очікувала слабини, а наша говірка парочка все ще тримається. Хоча одразу видно що Руд і його посіпака звикли до розкішних умов життя, але чомусь досі не дали драпака.

Тренування підходить до кінця, а Зарка все ще дошкуляє майстру Тану. Бідолашний чоловік вже не знає куди тікати від дівчини. Гадаю не буде йому спокою поки не піддасться її чарам.

- Всі вільні. На відпочинок п'ятнадцять хвилин і потім знову на тренувальне поле на наступну лекцію майстра Гранда.

О, невже! Чорний маг нарешті приділить нам своєї дорогоцінної уваги. Досі не було жодного заннятя у Гранда, а останній раз коли я його бачила це було у лісі на відробці у майстрині Райз.

Адепти зібралися вчасно, а наш майстер трохи запізнився. Крокував Деріал впевнено, велично. В кожному кроці відчувалась міць і сила. Чоловік був одягнений в шкіряні чорні штані та сіру лянну сорочку. На грудях бовталася ланцюжка з парою золотих кілець. Його постійна окраса шиї...цікаво для кого призначена? Схоже на обручки.

Чому ж він не віддав каблучку Аделіні? Може мені лише здалося що є вогник між майстрами? Задоволена посмішка розповзлася по обличчі. Чого ж мене так веселить думка що чоловік не має половинки?

- Шановні, майбутні адепти, нарешті настала мить коли ви до рук візьмете зброю. Відчуєте її важкість та силу у своїх руках, але спочатку трохи теорії та недовго тривале  знайомство.

Навіщо те знайомство? Кожен з нас знає хто перед ним. Деріал Гранд не потребує представлень. Він жах для всіх злочинців, він смерть для нечесті, він голова відділу безпеки Тальянти. Він найбажаніший чоловік в королівстві. Він герой, якого прославляють в легендах та розповідях... 

Щось я захопилася? Еге ж...відвела захоплений погляд від чоловічої статури. Ногострила вуха. Слухаю про різновиди зброї, її властивості, переваги і недоліки. Загалом цікаво, але чомусь не уявляю себе бігаючи з мечем в руці або добре жбурляючи ножі.

- Адептко Яро, ви ще з нами?

- Що?- так розігралася уява, що відволіклася від розповіді майстра, а він, нехай йому грець, одразу помітив мою неувагу.

- Підійдіть до мене ближче. Сьогодні будете моєю помічницею. - щось мені це вже не довподоби.

Повільно крокую до майстра, даю йому шанс передумати. Ну яка з мене помічниця?

Поки не пізно краще передумай… але мої тихі молитви не були почуті.

- Швидше! В нас обмаль часу!– так злісно гаркнув, що я миттю опинилася біля нього.

Дивлюся на чорні смолясті нахмурені брови Гранда та й думаю що вже не так зробила. Знов невдоволений, а так хотілося знов побачити його щиру посмішку, як тоді у нічному лісі. І нехай він сміявся з моєї екстраординарної зачіски, але як легко було на серці. Приємне відчуття.

Дурнувато посміхаюся хоча зараз не час для веселощів. Мрії, як метелики кружляють перед очима, не даючи сконцентруватися на завданні майстра. Його слова оминули мої вуха. Вилупила оченята і гадаю про що він тільки що говорив.

- Адептко, ви часом не захворіли? – маг нахилився до мого обличчя занадто близько. Я навіть відчула його подих коло шиї. Мурахи гуртом поповзли по шкірі. Його долоня торкається мого чола.

- Жару наче нема. – між нами знову простір. Я можу вільно дихати, але ж чому відчуваю втрату чогось хвилююче важливого.

Мабуть таки захворіла. Хворобою, яка вже залишила неприємний слід. Розтираю на руці знак зречення, замаскований клаптиком тканини.

Невже знову?

Тим часом чорний маг розповідає про сагайдак та шаблі. Навіть обіцяє продемонструвати.

Не втих обнадіяти, як вже виконував обіцянку. Не чоловік, а золото.

Помічники майстра велично занесли зброю до поля та скинули важкий тягар до наших ніг.