Розділ 2.1. Правда, що не має значення

Зі щоденника Аріни Керейри

Так! Так! Так! Дістав ляпаса, татусю?! Я це зробила! Система скорилася з першого разу. Ви всі такі розумні, що аж нудить, але я вас обіграла!

Це було захоплююче. Немовби наживо! Комп’ютерні ігри – ніщо в порівнянні з твоїми експериментами, мій ненависний татку.

Дякую за чудовий день, телепні. Панькайтесь зі своїми технічними звітами і страждайте, тому що баг вам не знайти ніколи. Його немає! Все працює як треба, дурні. Для мене. Не для вас!

Щоправда, «варіант номер сім» – огидний вибір. Мені більше подобалися варіанти «два» і «шість». Та гаразд, дарованому коневі в зуби не дивляться, краденому – тим паче.

Чи угробити «сімку»? Вона якась загальмована, управління барахлить…

Ой, неважливо. Так навіть цікавіше.

Готуйся, татусю. Ти зіпсував моє життя. Твоє я перетворю на пекло.

***

Долінея

Мене начебто не били, проте шляху в темницю я не запам’ятала, бо відключилася по дорозі – спіткнулась об поріг, легенько стукнулася правою стороною голови об наплічник конвоїра і замість того, щоб чортихнутись і йти далі, знепритомніла.

У катівні мені сподобалося. Там було прохолодно, темно і тихо, пахло свіжою сосновою тирсою. Ніхто не лякав вигадками про Душогубку і кровожерливого Дракона, ніхто не шепотів страшилки про принца Ендера. Навіть Айра, вдосталь оплакавши сумну долю утриманки-злочинниці і похваливши кучері принца, кудись зникла.

Ми розділились остаточно. Після непритомності я більше не плутала її думки і почуття зі своїми. Ми існували порізно. Я – людина з плоті і крові, вона – щось на кшталт голосу в навушнику, який озвучує не тільки чужі міркування, але й відчуття: нав’язливий, дратівливий, і водночас нешкідливий.

Не сперечаюся, на торжищі Айрі вдалось мене задурити. Я діяла за її вказівкою – так, як вимагалося від слухняної безприданниці з дворянського роду. Як вона мені нашіптувала!

Однак зараз сумніви розвіялися. Спостерігачка – Айра Керейра, а не Аня, майбутня юристка. Вона уявляє себе на моєму місці і насолоджується ситуацією, в яку мене втягнула. Їй хочеться взяти участь у забавах принца Ендера. Для неї те, що відбувається, – спосіб полоскотати нерви і влаштувати передозування емоцій.

Тварюка!

Хто ж вона? Чому обрала саме мене? Навіщо грається?!

Я провела без сну понад добу, тому довго роздумувати про свої біди не могла. Очі злипались, думки розбігалися… Спів цвіркунів заколисував, нудотно-солодкий аромат, що тягнувся із невеликого віконця, спричиняв бажання прикрити обличчя руками.

Я задрімала. Сказала собі, що обов’язково прокинусь у своєму ліжку, і випала з реальності години на три, не менше.

Мене розбудила чиясь присутність. Чи почало світати?

Не впевнена. Але очі я розплющила точно не вдома.

В катівні.

Майже ідеальне місце для відпочинку виявилося катівнею! Ну чи не прикро?

Перші сонячні промені позолотили ґрати, що перекривали довге вузьке вікно під самою стелею, і з тіні постали пристрої, призначення яких мені знати не хотілося. Вони мали зношений вигляд, якщо можна так сказати про інструменти ката. Я впізнала набір кліщів, пил і молотків, великий асортимент цвяхів, вражаючу колекцію напилків (спасибі дитинству, проведеному в майстерні батька) і дибу (спасибі всезнаючому телебаченню).

Якесь шарудіння мене насторожило.

Я здригнулась, хоча лякатися треба людей, а не щурів.

«А чи не злючий Дракон-засновник поспішає по паскудну душу Айри?» – майнула глузлива думка.

Легенди не завжди вигадка. Може, по резиденції справді повзає вогнедишне чудовисько і розподіляє придворних на сніданок і обід.

Я сподівалася, що одного разу принц Ендер стане вечерею.

Потім зовсім прокинулась і побачила: поруч стоїть чоловік.

Він був високий, масивний і темноволосий. Дуже смаглявий – чи то з жителів півдня, чи то просто засмаглий до чорноти. Коротке волосся стирчало їжачком, і це викликало усмішку. В очах відбивалося вранішнє сонце, і це лякало.

Але я тільки мигцем глянула на обличчя незнайомця. Увагу прикувало дещо інше.

Обладунки.

Точніше, верхня частина обладунків.

Ніколи в житті не бачила нічого подібного!

Майстерність їхнього творця вражала уяву. Загострені донизу позолочені лусочки накладались одна на одну з такою точністю, немов невідомого візитера покривала справжня луска. Вони блищали, незважаючи на сутінки, що панували в катівні, і злегка стовбурчилися, коли він дихав.

Металеві рукавички теж були незвичайними. Вони залишали пальці відкритими, але шкірилися довгими, знову-таки золотими лезами.

Штани… Хм, нічого примітного. Якась груба темна тканина, помітно потерта на колінах. Чоботи – вузькі, з короткими халявамми і травинками на підошвах

Незнайомець дивився на мене, я – на лускаті обладунки. В моїй уяві вони не поєднувалися з професією ката, проте хтозна?..