2.2

– Ліа дес, аліє! – прозвучало урочисто за моєю спиною.

Голос я пам’ятала: він належав безтілесному чоловікові в золотистих обладунках. А інтонації поставили мене в глухий кут.

Таким гучним, відверто пафосним тоном оголошують про вручення диплома або про реєстрацію шлюбу. Я немов на мить перенеслася додому!

І одразу повернулась у непривабливе буття, тому що незнайомець з’явився переді мною і біля мого обличчя блиснули тонкі леза.

«Вони не справжні! Ти – фантом!» – я завмерла, вдивляючись у тьмяні відображення своєї переляканої фізіономії.

Чомусь саме вигляд моєї спотвореної вигином клинків пики запевнив, що краще не намагатися відштовхнути гострі леза голими руками.

– Вікер, ліа дес!

Я наказала собі мовчати. Хто знає, що означають ці слова. Ще ляпну щось не те і продам душу місцевому аналогу диявола. Спасибі, обійдуся. З мене вистачає Айри, Його обпаленої Високості і озброєного привида. З цим би розібратись, а не влазити в нові неприємності.

– Вікер, анде!

На голову опустилась на подив легка (без перебільшення, навіть невагома) корона. Матеріалізувалася з нізвідки. Просто з’явилася!

Втім, про неї я дізналась через кілька хвилин, коли машинальним рухом спробувала прибрати волосся з лоба, а тоді здалося, що привид збирається розплющити мій череп своїми залізними рукавицями.

Зі скрипом відчинилися двері. Я остаточно втратила самовладання і кинулась до виходу. Налетіла на когось, збила його з ніг…

Подумала, що згодна навіть на зустріч із Драконом-засновником, і помчала тьмяно освітленим коридором, потай сподіваючись, що до замаху на принца мені не пришиють ще й напад на охоронця.

– Айра Керейра? – почула незадоволене бурчання, звертаючи за ріг. – Негайно зупиніться і заспокойтеся.

Ні, Айра поки не повернулась, але я розуміла кожне слово!

Що ж, це обнадіювало.

Лише трохи.

А ще моя щока пам’ятала випадковий дотик теплих пальців того, хто поклав мені на голову легкий вінець, і я майже не сумнівалася: невідомий у незвичайних обладунках цілком матеріальний.

***

Як не дивно, дибу мені не прописали – лишень нагодували невпізнаною, але більш-менш їстівною мішаниною, дозволили умитись і причепуритися, потім відвели до кабінету головного долінейського дізнавача. У крісло посадили, уявіть собі. Залишили в товаристві усміхненого секретаря в пісочно-жовтому костюмі-трійці. Навіть не зажадали, щоб я зняла корону!

Корона, до речі, не знімалась.

– Як ви почуваєтесь, леді Керейро?

– Вгад… – я запнулася.

«А вгадай, безрідний нахабо!» – зашипіла у вухо Айра, яку знов принесло на мою біду.

Після нічних змін я чула її не як «голос у голові», а як звук навушника, причому одного. Чужі емоції додавалися, проте вони були слабкими і на мої власні аж ніяк не впливали. Хіба що збивали з пантелику, коли суперечили їм.

Схоже, сьогодні Айра не планувала покірність і смиренність, а збиралася грубіянити. Але навіщо? Цей чоловік з фізіономією флегматичної собаки не зробила нам із нею нічого поганого.

– Дякую, добре, – відповіла я після секундної затримки.

Секретар кивнув і заглибився в папери.

Ми мовчали майже годину.

Він орудував примітивною кульковою ручкою, Айра підбивала мене на гучні протести проти самоуправства влади, я міркувала про те, що навіть не знаю, який рівень технічного розвитку цього світу.

Вчора були екіпаж, свічки і, ймовірно, електричні світильники, сьогодні на краєчку столу дізнавача стояв накритий серветкою телефон, а із-за ширми визирала друкарська машинка.

Двері не рипнули, але звук чітких кроків позаду мого крісла підказав, що тиша, яка притупляла обережність, скоро закінчиться.

– Кано, ви вільні.

Тон новоприбулого мені не сподобався. Таким глибоким оксамитовим голосом треба співати серенади, а не плюватись отрутою. Здавалося б, у фразі «Ви вільні» немає нічого образливого, однак у вимові незнайомця вона наштовхувала на думку про те, що оратор щиро ненавидить весь людський рід.

Секретар відклав ручку і встав. Підбадьорливо кивнув мені на прощання і, трохи шкандибаючи, покинув кабінет.

Я приготувалася до вироку. Чомусь хотілося, щоб його зачитали зі співчуттям, а не з відвертою зловтіхою. Але Айра раптом запищала від захоплення – ну як затята фанатка, що побачила улюблену «зірку». Це могло означати лише одне: чоловік, що приєднався до нашої компанії, зовні привабливий, тому Айра готова змінити гнів на милість і повернутися до ролі скромної провінційної лялечки.

А ще це означало, що Айра не дивиться на світ моїми очима!

«Вона спостерігає за всім здалеку. Прихована камера? Раптом це не інший світ, а грандіозний розіграш? Не заміська резиденція принца Ендера, а маєток схибленого на історії збоченця? І я – не просто жертва обставин, а чийсь піддослідний кролик?» – такі роздуми водночас і налаштовували на оптимістичний лад (містифікація – не психічний розлад і не горезвісне попаданство, з нею є шанс впоратися), і посилювали побоювання (той, через кого я провела ніч у катівні, навряд чи добровільно відпустить мене на свободу – загриміти у в’язницю за викрадення він точно не захоче).