2.3

– А я – не шаєрон Вікард ріє Нордес.

– Тобто ви – шаєрон Вікард ріє Нордес? – Я кілька разів подумки повторила це ім’я і вирішила, що «шаєрон» – якийсь місцевий титул. – Дозвольте не говорити: «Приємно познайомитися», тому що приємного у вас дуже мало.

Неймовірно! Я сказала це вголос! Змусила себе вимовити образливі слова і мимоволі зіщулилась, чекаючи удару.

Байдуже, переживу. У фільмах героїв луплять всім підряд, тож і я витримаю кілька ляпасів. Це ж не болючіше, ніж впасти з велосипеда на асфальт, правда? Мої пізнання в мордобої були дуже обмежені, проте я вважала, що зумію скористатися ситуацією, незважаючи на біль. Нехай тільки цей Вікард наблизиться! У нього з кишені визирали ключі. Напевно від ланцюга!

«Ти не вкрадеш їх непомітно», – розум безуспішно намагався до мене достукатись.

Я знала, що він має рацію, але не могла змусити себе скоритися долі. Це зараз бідолаху Айру тільки лякають катівнею. Леді Керейра – трепетна аристократка, на яку диба має навіяти тваринний жах. Актриса з мене ніяка, уявних змовників я не видам за всьго бажання, тому дуже скоро психологічні методи тиску зміняться на фізичні.

Мені б цього не хотілося, причому «не хотілося» – дуже слабке визначення того, як я ставилася до тортур. Голос розуму міг волати що завгодно – я збиралася використовувати будь-який, навіть найбезперспективніший шанс, щоб позбутися ланцюга і…

І на цьому план втечі обривався. Єдине, що вдалося б зробити, звільнившись, – заблокувати двері катівні зсередини.

Поганенька ідея, якщо чесно. Але раптом чоловік в лускатих обладунках покаже, як ходити крізь стіни?

Еге ж, я зневірилася настільки, що майже повірила в магію!

Удару не було, хоча дізнавач навис наді мною вельми загрозливо.

– Ви справді не знаєте, хто я? – льоду в його голосі вистачило б на пристойний айсберг.

Він перевіряв мою пам’ять? Я обдумала ідею з амнезією і відмовилася від неї. Боюсь, для лікування мені б прописали кліщі, голки і розпечене залізо. Дякую, обійдусь. Я – не Айра, на цьому і наполягатиму.

– Шаєрон Вікард ріє Нордес. Не турбуйтеся, з моєю пам’яттю все гаразд. Проблема в тому що…

– Що ви, леді Керейро, – не леді Керейра, – недобре посміхнувся шаєрон. – Цікаво.

– А ще я не збиралася нападати на вашого бовдура-принца!

Знову помилка. Я образила члена королівської сім’ї. З одного боку, тепер рукоприкладства точно не уникнути, з іншого – можливо, в процесі побиття вдасться роздобути ключі.

Шукаємо позитив.

«І вибиті зуби», – на жаль, внутрішній голос, як завжди, безжально різав правду.

Дізнавач не ворухнувся, лише здивовано підняв брову.

– Незвичні слова для дочки барона, – мовив із глузуванням. – Ви не з революціонерів?

– У вас є революціонери?!

– У нас? Дозвольте поцікавитися, Айро, хто такі «ми» з вашого погляду?

«Іносвітці», – ледь не ляпнула я.

Потім зрозуміла, що взагалі-то вони – корінні жителі цього світу.

Ну або збіговисько схиблених на історії психів із мого рідного.

– Громадяни Долінеї, – відповіла чемно. – Столиця у вас – Ластонія, а недалеко тече річка Далайна, яку прозвали Душогубкою.

Усе. На цьому мої пізнання про навколишній світ закінчилися.

Вікард не наполягав на продовженні.

Він різко відійшов, витягнув із кишені ключі.

– Руку, леді, – гаркнув неприязно.

Я поспішно (хоч би не передумав!) протягнула кінцівку, і ланцюг з неприємним брязкотом упав на підлогу.

– Йдіть за мною. Бачу, вас не бентежить непристойний одяг, – скривився шаєрон.

– Гадаю, він бентежить вас, – мені б промовчати, але ілюзія свободи паморочила голову.

– Анітрохи. – Таким зарозумілим поглядом мене не обдаровували ніколи в житті. – Ваша співвітчизниця поводиться ще розкутіше.

– Моя хто?.. – на мить я втратила мову.

– Дівчина, яка спочатку теж не знала, що означає «шаєрон», плутала міста і країни, вважала байку легендою і чомусь називала Ендера принцом, та ще й наслідним.

– Ми йдемо до неї?

«Це вона шепоче мені на вухо?!» – просилося на язик.

Ні, ми йшли не до таємничої незнайомки, а в кабінет дізнавача.

Знову.

Вікард раптом вирішив, що настільки безмозку істоту, як я (його слова), немає сенсу лякати катівнею. Невиправдане марнування часу. Розбазарювання державних коштів.

– Жалюгідні ляльки, – буркнув він, кивком відправляючи кульгавого секретаря геть. – Розвелося вас… Коли вже Ластонія пришле нормальних агентів, а не дешевих неосвічених повій?

Це було риторичне питання, але я спробувала на нього відповісти. Тобто запевнила, що я і не Айра, і не агентка Ластонії, і не змовниця, і не наймана вбивця, і не…