4.2

Він намацав на стіні вимикач, і кімнату залило тьмяне жовте світло.

– Ти людина? – Очі Ендера немов пропалювали наскрізь, на обличчі застиг незрозумілий вираз. Начебто страх… І лють. Образа? Не впевнена. – Доведи!

– Як, чорт забирай? Мамою заприсягтися?!

Сарказму принц не оцінив. Насупився і зробив крок до столика. Не відриваючи від мене погляду, намацав коробку сірників.

– Якщо ти людина, вогонь тобі не страшний. – Ендер запалив сірник і тримав у пальцях, поки той не згорів. – Повториш фокус?

Я протягнула руку:

– Та запросто. Не боїтеся, що знову обпалю?

Він вдарив швидко і без розмаху. Втім, мені б цього вистачило. Кочерга і череп – не найбезпечніше поєднання. Ми перейшли на мирний тон, тому я не очікувала нападу. Хотіла заговорити Ендеру зуби, але втрапила в його пастку. Розгубилась і проґавила момент!

Я не встигла навіть зажмуритися. Блискуча рукоятка майнула перед очима, залізо врізалося в…

У залізо.

Точніше, в корону, і, чесне слово, мені було байдуже, з чого вона зроблена. Навіть те, що ця штука збільшилась і подвоїлася (один обідок ішов по лінії росту волосся, другий вінчав маківку), мене не хвилювало. Головне – вона якимось дивом створювала ефект каски. Чи чарами зміцнила череп у десятки разів? Ну-ну… Для повного щастя тільки надздібностей не вистачало. Краще віритиму в удачу і в збіг обставин.

– Поріддя Ньепи! – гримнув принц. – Ластонія поплатиться за це! Передай їм, що вони зв’язалися не з тією людиною!

Схоже, до нього дійшло, що з жахливими потойбічними силами самостійно не впоратись, і він обернувся до дверей, скликаючи охорону.

Клянусь, я не збиралася на нього нападати! Навіщо? У коридорі тупотіли стражники, зам’яти інцидент по-тихому не вдалося б. Але Ендер так зручно стояв! Повернувсь до мене спиною, застиг поруч із широкою вазою…

І це сталося знову. Я не встояла. Подумала, що якщо вже життя летить шкереберть, можна наостанок побалувати себе приємним видовищем. Кажуть, помста краще смакує в холодному вигляді, але у мене не було часу пригасити свій запал.

Адреналін паморочив розум, заважав дивитися в майбутнє, змушував діяти за першим бажанням.

Ех… Як би сказати…

Я надягла вазу на голову Ендера прямо на очах у охоронців, що ввірвались до кімнати. Їх було двоє, і вони обидва аж захрипіли, побачивши приголомшеного принца, зігнулись, ніби страждаючи разом із ним. Думаю, мені вдалося б проскочити повз них, та навряд чи це поліпшило б мою долю надовго.

Потім з’явився Вікард ріє Нордес і з порога зайшовся несамовитим кашлем.

Ну а після цього я розібрала, що бурмотів застряглий у вазі Ендер, і мені стало нестерпно соромно за своє жорстоке поводження. З іншого боку, і він, і дізнавач нарешті визнали, що створіння невідомої Ньепи виривають жертвам серця, а не позбавляються від них за допомогою нічних горщиків – нехай і антикварних, не для використання в побуті.

Гадаю, це означало, що мені повернуть статус шпигунки, агентки і кілера.

Повторюсь: було дуже соромно! Не за напад на людину (гуманізмом я страждала рівно доти, доки Ендер не погнався за мною з кочергою) – за приниження. Я вчинила по-дитячому. Ввігнала наслідного принца в глибоку депресію, зробила його своїм найлютішим ворогом і збільшила список злодіянь бідолашної «ластонської шпигунки» на кілька пунктів. Моє головне виправдання – нескінченний стрес останніх днів, але воно нітрохи не тішило.

Єдиний плюс цієї божевільної ночі полягав у тому, що мене не знешкоджували ні шокером, ні кийками. Замкнули в покоях Ендера і, судячи зі звуків, що долинали із-за дверей, удостоїли серйозної охорони.

Я не протестувала. Мені хотілося спати і не думати ні про рідну домівку, ні про завтрашній день.

На жаль, корона, що не знімалася, моїх прагнень не поділяла.

***

Практика показала, що спати сидячи не тільки незручно, а й небезпечно. Я задрімала, потім спросоння спробувала покласти голову на коліна і підхопилася з криком, бо зубці клятої корони прорізали штанини і залишили на шкірі глибокі ранки. Гаразд, не те щоб глибокі… Відчутні й помітні. Вони кровоточили і тому лякали.

– Чудово. Тепер мені і розстріл не потрібен – такими темпами я цілком успішно самовб'юсь без сторонньої допомоги.

За дверима почався інтенсивний шурхіт, і стало ясно – мій крик не сподобався вартовим.

– Чекаємо гостей? – Я сподівалась, що, балакаючи з порожнечею, приверну увагу Ріка і він відведе мене подалі, бажано – за межі палацу.

Час минав, ніхто не йшов: ні напівреальний шаєр, ні охорона, ні сон.

Я перев’язала порізи шовковими простирадлами принца Ендера і спробувала оцінити долінейський світанок.

На жаль, мозок відмовлявся милуватися чудовим краєвидом, що відкривавсь за вікном, забраним химерними ґратами. На думку лізли зовсім інші питання. Перше – Аріна Керейра, вона ж – Айра, друге – імплант, третє – Ластонія.

Про Аріну я знала зовсім мало. Їй вісімнадцять, вона натуральна блондинка з зеленими очима і приємною фігурою. Нікого не нагадує, ха-ха?