4.3

Навушник-імплант – головний біль невимовно більшого масштабу. Я була готова повірити, що така технологія є і в моєму світі, і в моєму часі. Наука не стоїть на місці, фантприпущення іноді перетворюються на реальність. Питання в тому, чи пов’язаний імплант з Долінеєю? Сумніваюсь, що Аріна закинула мене на планету з драконами силою думки. Я обожнюю фантастику, але не вірю в магію.

«Ага, не вір і далі. Розумниця. Можеш погладити себе по голові за відданість принципам. Ой, не можеш! І що скажеш? Корона – не роги, її надлишком кальцію не поясниш», – заявив внутрішній голос.

– Із організму виходять важкі метали, – буркнула я і поспішно озирнулась, але, на щастя, ніхто цю нісенітницю не почув.

Схоже, про імплант я знала ще менше, ніж про Аріну Керейру. Хіба що дата його появи, безсумнівно, – третє січня, а точніше – десь між полуднем і одинадцятою годиною вечора. Вранці я приймала душ і точно не пропустила б залізяку у вусі.

Розібратися б, як діє навушник… Якби вдалось повернутися додому протягом кількох тижнів, це не позначилося б ні на навчанні, ні на роботі, ні на стосунках із батьками. Вони напевно подумали, що я відключила телефон і поїхала на канікули в гори. Я погрожувала так вчинити… Дурепа! Скаржилась на нестерпний контроль, а сама забувала телефонувати додому тижнями!

Як показала Долінея, контроль – це коли тебе приковують ланцюгом, а не просять витратити п’ять хвилин неділі, щоб сказати: «Привіт, мамо. У мене все добре. А ви як?» і вислухати відповідь.

До речі, щодо Долінеї…

Хотілося б дізнатись, яку країну тут називають Ластонією.

Сусідню? Можливо.

Чи іносвітську?

Перші промені сонця позолотили ґрати на вікні, і вони відкинули химерну тінь на покриту темним килимом підлогу. Це немов послужило сигналом до пробудження резиденції. Кроки в коридорі стали голоснішими, голоси – злішими, стуки – наполегливішими.

Клацнув ключ.

«Боюсь, я не дуже гостинна господиня», – спало на думку.

Я не втрачала часу дарма – забарикадувалася так, що без тарану візитерам не обійтись. У хід пішли всі меблі, які вдалося зрушити з місця.

Хотілось вірити: Рік витягне мене звідси. Для нього стіни – не перешкода… От би й мені так! Життя було б набагато безпечнішим.

За дверима велися швидкі переговори. Я щосили намагалась їх підслухати, але легкий шум у навушнику заважав зосередитися.

Потім настало довге мовчання. Дуже довге! Підозрюю, тюремники сперечалися, погрожувати мені чи пообіцяти сніданок за гарну поведінку. Маю визнати, сніданок спрацював би.

Легкий протяг пройшов по шиї, скуйовдив волосся на потилиці.

«Що за?..» – я припинила пробивати поглядом стіну і різко обернулась.

– Леді Керейро, ви заарештовані.

Троє. У захисних костюмах. Щитки на шоломах опущені, масивна зброя на кшталт дробовиків спрямована на мене.

«Телепорт?! А в мій світ він може закинути?» – але за їхніми спинами виднівся провал у стіні.

Банальний таємний хід… Стало прикро до сліз. Вночі я витратила кілька хвилин на пошуки прихованих важелів і відмовилася від цієї затії, визнавши її занадто нереальною навіть для світу з драконами. Що заважало бути трохи наполегливішою? Або везучішою?!

– Леді Керейро, вас заарештовано, – повторив чоловік, що стояв у центрі.

– Ну і?.. – Я не хотіла нариватись, але скорбота по втраченій можливості рвала душу. – Є ще варіанти? Оголосіть весь список, будь ласка.

Він зробив короткий крок уперед.

– Опиратися марно.

– Хто б сумнівався!

Цікаво, що вони приготували цього разу? Хлороформ? Ін’єкцію транквілізатора? Старий добрий хук у щелепу?

– Вимкніть силові щити, леді.

– Ви блекоти об’їлися, мілорде?

Згодна, так не розмовляють з тим, хто тримає палець на спусковому гачку, але виголошений серйозним тоном абсурд остаточно вивів мене з рівноваги. Нехай я і опинилась між драконами та імплантами-передавачами (між магією і технологією, простіше кажучи), є ж межа фантазії! Позавчора я була шпигункою-кілером, вчора – виплодком Ньепи, а сьогодні ким? Гостею із майбутнього? Інопланетним прибульцем? Самою Ньепою?

Вояки дивилися вичікувально і не наближались. Чекали, що «ціль» знепритомніє від голоду без їхньої участі?

Я в задумі провела рукою по волоссю і закричала, порізавши долоню по всій ширині. За ніч невидима корона помітно підросла, обзавелась додатковим рядом зубців, «розкрилась» як квітка… Судячи з відчуттів, на моїй голові було щось схоже на гострий лотос.

Залишки простирадла послужили непоганими бинтами. Люди зі зброєю насторожено спостерігали за моїми потугами зупинити кров і тихо перемовлялися. Про що? Уява складала зі звуків, що доносились до мене, фрази «Вогонь на ураження! Приготуватися! Плі!», але я розуміла, що це базікає назріваюча паніка, а не долінейці.

Потім у хід пішла рація і ситуація дещо прояснилася.