4.4

***

Ластонський дипломат вмів говорити загрози настільки люб’язним тоном, що хотілося лізти на стіну від надлишку меду. Щоправда, користі від них виявилося мало. Єдине, на що погодився озлоблений дізнавач, – дозвіл переговорити зі мною в приватних умовах. Ні, не в посольстві. У кабінеті вельмишановного шаєрона, причому те, що нас будуть підслуховувати, навіть не приховувалось.

– Уштер Отт. – Коли ми з новим «другом» залишилися наодинці, настав час познайомитись.

– Не Айра Керейра. – Я безуспішно намагалася згадати, де його бачила.

– Так, Анно Леонідівно. Прийміть мої вибачення за прикре непорозуміння.

Ось клубочок і почав розплутуватися… Цей чоловік знав моє ім’я і, безсумнівно, знав, що відбувається. Він обіцяв негайне повернення додому і хорошу матеріальну компенсацію. Від мене вимагалось мало: розповісти Вікарду ріє Нордесу правду.

«Правда» була надрукована крихітними літерами на паперовій серветці, яку Отт тицьнув мені в руку жестом природженого злодія.

Я стиснула її в кулаку, не уявляючи, що робити. Нас лише підслуховували? Чи шпигуни стежили за кожним моїм рухом?

– Нічого не приховуйте, Анно. – Співрозмовник дружньо поплескав мене по плечу і сів у крісло.

І що це означало? Не боятись і читати прямо тут? Чи вивчити напам’ять, щоб не пропустити жодної деталі «легенди»?

Я пильно подивилася на Отта, не в змозі розібратися з натяками.

Цей кістлявий старий, одягнений у темно-сірий костюм-трійку, міг бачити дореволюційну епоху. Його голову вінчала рожева лисина, що мала ось-ось остаточно прибрати з черепа ободок сивого волосся. Зморшкувата шкіра лущилася, тонкі безкровні губи невпинно тремтіли, великий ніс із горбинкою нагадував дзьоб. Лише зеленуваті очі були надзвичайно ясні і молоді.

Уштер Отт справляв приємне враження. Він із тих, про кого з неприхованою гордістю кажуть: «Стара школа!» і кого ставлять за приклад дітям.

Але мене ластонський дипломат насторожував. По-перше, я поки точно не знала, що таке Ластонія. По-друге, в моєму розумінні правда – це правда, а не вигадані невідомо ким рядки. По-третє, Отт розбирався в ситуації. Чи не брав він участі в моїй появі на ринку шляхетних безприданниць?

– Не бійтеся, Анно. Все буде добре.

«Ваш імплант полагодять, і ви станете ідеальною маріонеткою для Аріни Керейри», – просилося на язик продовження фрази.

Я не вірю ні в інтуїцію, ні в шосте чуття, ні в прислані з інших вимірів підказки. До візиту в Долінею мене вважали безнадійною реалісткою. Я обожнювала фантазувати, але дуже чітко відрізняла межі вимислу. То чому ж зараз цей старий із добрими очима спричиняв більше побоювань, ніж Рік і його смертоносні рукавиці, ніж шаєрон і дробовики охорони, ніж Ендер і кочерга?

– Вам нема чого боятися, Анно. Ми не кидаємо своїх громадян у біді.

«Ми позбавляємо їх неприємностей швидко і навіки», – моя параноя знову не змовчала.

– Ми не залишимо вас напризволяще, – продовжував Отт. – Коли ви розповісте долінейській владі правду, це все закінчиться.

Я обережно розгорнула серветку.

– Ви розумна дівчина, Анно.

«Зате пам’ять у мене дірява», – засмутилась я.

– Семен Андрійович? – сказала навмання. – Вибачте, погано запам’ятовую імена і можу помилятись.

– Уштер Отт, – прозвучало з усмішкою на фізіономії і льодом у голосі.

«Семен Матвійович Андрєєв!» – характерний тон дав підказку.

Чоловік, що сидів навпроти мене, був не з мого повсякденного життя, а з телевізора. Я бачила його в якійсь передачі про дипломатію в СРСР. Історія не належить до моїх захоплень, але Семен Андрєєв – тезко дідуся, і ім’я врізалось у пам’ять.

– Матвійович. Ще раз прошу вибачення за помилку. А Ластонія, значить…

– Жако Лей вас перевербував? – Співбесідника немов перемкнули в інший режим. – Ви намагаєтеся довести, що я некомпетентний?

Жако Лей? Шаєрон згадував це ім’я! Лей теж курирує ластонських агентів?

– Семене Матвійовичу, я…

Він не дозволив закінчити фразу.

– Уштер Отт! – крикнув голосніше, ніж було потрібно. – Отт!

– Гаразд. Дозвольте прояснити ситуацію. Вас я знаю не зі слів Жако Лея, а з телевізійної пере…

І знову моя репліка залишилась обірваною.

– Якщо ви, Анно Леонідівно, відмовляєтеся співпрацювати, я умиваю руки! Вас судитимуть за законами Долінеї за шпигунство і спробу вбивства.

– Яке шпигунство? Ви самі визнали, що сталося непорозуміння, – я вибрала знайоме зло і відступилася.

– З людьми Жако Лея не трапляються непорозуміння!

– Ви ж працюєте разом! У «МАКІС», хіба ні? З Керейрою! Чому Жако Лей вам так не подобається?

– Мені шкода, Анно.

Отт встав з крісла, і мені стало страшно. Він діяв дивно. Неначе хотів розпрощатися будь-яким способом!