Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах

Зі щоденника Аріни Керейри

От халепа! Вони догралися. Старий маразматик нарешті дострибався. Що, татусю, «Опальна принцеса» тебе розчарувала? Ще б пак! З усіх твоїх ідей ця – найненормальніша. Крім мого життя, зрозуміло. Але «Принцеса» накрилася в перший же день запуску, а мене ти мучиш другий рік…

Ненавиджу. Просто ненавиджу. Знаю, я обіцяна принцу, але мені не потрібна корона в цьому примітивному світі. Я хочу правити вдома. З Патріком. Без тебе, татусю. Обіцяю, в моєму майбутньому тебе точно не буде.

***

Долінея

Уштер Отт, він же Семен Андрєєв, змінив своє ставлення до мене тої миті, коли я вимовила його справжнє ім’я. Впевнена, змінилося саме ставлення – не наміри. Він докладав занадто багато зусиль, щоб вирвати мене з лап долінейців. Боявся, що я розповім їм про навушник? Чи що історії про Ластонію в моєму виконанні будуть відрізнятися від загальноприйнятих?

Хай там як, рано чи пізно в мою шию встромилась би голка: або для того, щоб позбутися небажаного свідка, або для того, щоб замінити зіпсований імплант і продовжити весь цей абсурд. Але я назвала те фатальне ім’я і з недалекої розгубленої маріонетки, яка мала б зі сльозами на очах радіти рятівникові, перетворилася на ворога.

Отт визнав, що потрапив у пастку. Напад в палаці – жест відчаю, а не спланований акт. І що ж дипломат оцінив більше за свободу? Технологію імпланта? Мій варіант «правди»? Чи вирішив, що провалив місію, і захотів наостанок ускладнити життя Жако Лей – людині (здається, жінці?), яка начебто мене перевербувала?

Цей (ця?) невідомий Жако Лей чимось здорово насолив старому. Отт наплював на все і вбив мене прямо в кабінеті дізнавача! Між ними пробігла не одна кішка.

Стоп.

Убив?

В голові блукало надто багато думок як для мертвої.

«Якийсь транквілізатор?» – неймовірним вольовим зусиллям я спробувала повернути контроль над тілом і зазнала поразки.

Навколо була порожнеча. Існувала лише моя свідомість: трохи сумбурна, нічого не розуміюча, готова запанікувати.

«Це загробне життя? Чи я – привид?» – але злякатися по-справжньому я не встигла.

Мене немов увімкнули. Неначе хтось десь натиснув кнопку, і з’явилися звук, світло, відчуття, смаки… Біль, нудота і запаморочення, куди ж без цього. А ще – мерзенний присмак металу в роті і слабке оніміння шиї, правої щоки та плеча.

Я поворухнулась і застогнала. В голові наче поселилася сімейка войовничих їжаків, які починали запеклі поєдинки від найменшого мого руху, проте з крісла вибратися все ж вдалося.

Годинник, що стояв на столі секретаря, показував: від моменту нашої бесіди з Оттом минуло хвилин десять, не більше. У кабінеті нікого не було, крім мене, але крізь відчинені навстіж двері чулися голоси. Багато голосів! Вони звучали схвильовано, напружено, часом зло і злякано.

«Що за дивна місцева звичка – залишати підозрюваних на самоті?» – я розкашлялась через сморід невідомого походження, що панував у приміщенні.

Потім визнала неприємні аромати Долінеї не вартими уваги і спробувала розім’яти плече, але лише подряпала кінчики пальців, бо моторошна невидима корона, яка навряд чи корона, прикрила зубцями і шию.

– Поспіши, Роксі! – гугняво крикнув хтось у коридорі. – Шаєрон не любить чекати.

– А нащо? – відповів хриплуватий жіночий голос. – Запах сірки ні з чим не сплутаєш. Я і без експертизи можу сказати, що її вбили отрутою пустельного дракона. Міцна погань, причому галюциногенна. Крапля звалить коня! Тільки реактиви змарную…

«Її – це мене?» – я покрутила головою. Шия більш-менш слухалася.

– Шаєрону потрібен висновок експерта. Не примушуй його чекати, Роксі.

– Підлеглим своїм вказуй, ​​Джелю, а не мені!

Стукіт підборів віддалився, голоси знову злились у безликий фоновий шум.

Похитуючись, я підійшла до дверей. Цікаво, як скоро з’ясується, що Отт вколов мені не страшну отруту, а легкий транквілізатор, і розпорошив якийсь ароматизатор, щоб обдурити долінейців?

«Я знімаюся в шпигунському фільмі?» – нагадав про себе скептицизм.

Але, погодьтеся, було простіше повірити в геніальну багатоходову стратегію колишнього радянського дипломата, ніж у те, що в мене неждано-негадано проявився імунітет до пустельних драконів.

«Дві-три хвилини на перепочинок точно є», – я обережно обмацала голову, оцінюючи масштаби корони, і пораділа, що вона не тільки невидима, але й невагома. Краса, ех… Будь-який трицератопс повісився б від заздрощів.

У коридорі брязнули зброєю. Хтось зачинив двері ногою. Стало тихіше і, як не дивно, спокійніше.

«У планах – поплакати секунд десять через несправедливу долю і вдумливо оцінити факти», – я поторсала ґрати на вікні, переконуючись у їхній непорушності, потім неохоче відкинула ідею забарикадуватися зсередини.

Втретє не спрацює, та й користі від цього ніякої. Я не зможу вічно бігати по резиденції, сподіваючись на допомогу Ріка. Треба обстоювати свої права самостійно.