5.3

– Мене не навчали грамоті, – сказала невпевнено. – У Ластонії з освітою зовсім поганенько.

– Ви взагалі не розумієте, що відбувається, Аню. – Кано вказав на книгу з незрозумілою назвою. – Знаєте, що там написано? Орієйма. Це відома долінейська поетеса. Вона ніяк не може бути королевою Ластонії хоча б тому, що Ластонія – не держава.

І знову, як кажуть у фільмах, упс.

– А Ньепа? – Якщо вже я з тріском провалилась, варто було хоча б задовольнити цікавість.

– Обраниця Дракона-засновника, яка зрадила його і прирекла на вічні поневіряння. Для декого її ім’я стало образою, для інших – втіленням свободи і вільнодумства.

– Як щодо «шаєрона»?

Дізнавач насупився.

– Він нізащо не повірить у вашу необізнаність, – заявив після недовгих роздумів.

– А ви вірите? – Я вирішила, що значення цього слова не таке важливе, як наміри співрозмовника.

Він задумливо побарабанив пальцями по столу, взяв ручку і почав нервово крутити ковпачок.

– Безумовно, – визнав знехотя. – Ви не схожі на божевільну. Повідаєте свою версію?

– Принцу Ендеру вона не сподобалася, – вирвалось у мене. – А шаєрон навіть не слухав.

Кано зітхнув, довірливо стиснув моє зап’ястя.

– У ріє Нордесів гарячий норов, – сказав заспокійливо, – але в мене інша професія. Мені не можна піддаватись емоціям і приймати необдумані рішення. Запевняю, я вислухаю вас.

– Боюся, справжня історія Айри Керейри набагато фантастичніша, ніж варіант із Ньепою.

Він м’яко усміхнувся, дістав із шухляди велике жовте яблуко і протягнув мені:

– Це означає, що розмова буде довгою? Підкріпіться трохи.

«Яблуком? Мені б зараз свіжого житнього хліба, трохи масла, з пів кіло ковбаси, шматочок сиру, величезну чашку чаю, пиріжок і… І є тільки яблуко», – я проковтнула слину, не в змозі позбутись образів, що виникли в уяві, і схопила частування.

– Кого я вам нагадую, Аню? – несподівано запитав дізнавач.

– Бульдога, – як на мене, порівняти чоловіка з бульдогом ввічливіше, ніж із мопсом.

– Не вмієте ви брехати. – Кано скорчив кумедну пику. – Але продовжуйте, за вами дуже цікаво спостерігати. Настільки яскраве протиріччя міміки і слів рідко зустрінеш. От би всі затримані були такі відкриті!

Я прилаштувала крихітний огризок, що залишився від яблука, на краєчок столу, і відвела погляд. Актриса з мене ніяка… Але я ж намагаюся! Зі шкіри лізу, щоб домовитись! Зараз це не примха, а спосіб вижити. То чому дурний мозок влаштовує пастки?

– Вам буде легше, якщо я скажу, що ви схожі на мопса? – я ледь розбирала власні слова.

– Звісно. Це правда, яку ви вважали ризикованою, однак ваш організм відреагував на неї набагато спокійніше, ніж на приємну для мене брехню. Відчуваю, ми спрацюємося, Аню. Ще одне питання. Ваші сило… Та річ на вашій голові небезпечна?

Якби ж я знала!

– На людей ніби не кидається, – промимрила неохоче. – Але дуже незручна і травмує. А що?

Судячи з блиску в очах співрозмовника, він на мою корону будував серйозні плани. Ось тільки я думала про інше. Говорячи про принца Ендера і шаєрона, Кано сказав «ріє Нордеси». Навряд чи вони однофамільці. Тоді – родичі? Наскільки близькі? І який стосунок до їхньої сімейки має Рікадор ріє Нордес, він же Рік?

Задзвонив телефон. Дізнавач мовчки прослухав квапливе повідомлення і поклав слухавку, нічого не відповівши.

– У нас є дві години, Аню, – після дзвінка його тон різко змінився. – Пропоную не витрачати їх даремно.

– А потім? – Я не очікувала нічого доброго – і не помилилась.

– Наш… емм… Правитель побажав зустрітися з вами особисто.

– І краще не сподіватися на його милість?

Кано сумно посміхнувся:

– Це останнє, на що б я радив вам розраховувати.

***

Ми впоралися вчасно. Я розповіла все: про свою появу на торгах, про Айру, про принца Ендера, про корону… Приховала дві речі: те, що у мене є доброзичливець із роду ріє Нордесів, і те, що в моєму вусі сидить імовірно ластонський імплант. Перше могло негативно позначитися на Ріку, друге – на мені. Не сумніваюся, місцева влада захотіла б дістати зразок передових технологій і виколупала б навушник будь-якими методами.

– Ви щось недоговорюєте. – Від дізнавача не сховалася моя ухильність.

– Це особисте, – я не брехала, тому він не настороживсь.

– Ендер?.. – важко уявити більш багатозначну паузу.

– Ні. Випадкова людина, яку я не хочу втягувати в неприємності.

Впевнена, Кано наполягав би на подробицях, але гучна трель телефону змусила його скласти зроблені під час розмови замітки і з жалем подати мені руку.

– Ходімо, Аню. Правителі не чекають.

Похитуючись, я підвелася. Чортів імплант знову нагадав про себе. Він так шумів, що я втрачала витримку. Невже дізнавач не чув його мерзенного писку?