6.2

– Це розіграш? – запитав з нещадністю цеглини, що зірвалася з даху.

– Ні, сіре.

– Випадковість?

– Навряд чи, сіре.

– По-вашому, це?..

– Боюся, що так, сіре.

– І що ви пропонуєте, Кано?! – не-Рік підвищив голос. – Це ж безглуздя!

Дізнавач підняв очі від підлоги:

– Нічого, сіре. У мене немає права повчати шаєра.

– Зате у вас є слушні думки.

– Не в цьому випадку, сіре.

– Вона назвала мене Ріком і пожирає поглядом!

– Тоді ви самі знаєте, що робити, сіре.

Рік номер два обійшов навколо мене, немов прицінюючись. Незадоволено оглянув волосся, що розсипалося по плечах, для чогось провів пальцем по моїй щоці, мало не в зуби заглянув.

– Могло бути й гірше, – виніс вердикт і повернувся до Кано. – Я обдумаю всі варіанти. І будьте люб’язні надати вагомі докази. У мене немає бажання зв’язуватися з цим, – недбалий кивок в мій бік, – без реальних причин.

«Перша чудова новина за весь день», – я відповіла широкою посмішкою, і дистанція між нами збільшилась.

– Докази, Кано. Деякі речі можна виправдати лише благом Батьківщини.

«Звучить так, ніби йому потрібно розчленувати мене власноруч», – я додала до посмішки смішок, чим відігнала псевдоРіка майже на метр.

«Ання» йому не подобалася. Він не схвалював ні мою зовнішність, ні поведінку, ні одяг. Щоразу, коли наші погляди перетиналися, його обличчя кривилось.

Ну й добре. Пихатий бюрократ керувався інтересами Долінеї, а не почуттями, і мене це влаштовувало. Для особистої неприязні мені вистачить Ендера і Вікарда.

– Чи будуть якісь особливі вказівки, сіре? – дізнавач перервав коротку паузу.

– Звісно. Поселіть її у вежі Самотності і відправте до неї Роксінель.

– Роксінель? – Кано настільки здивувався, що забув додати «сіре».

– Проблеми?

– Ні, сіре.

– Ви вільні.

Рік номер два розвернувся і вийшов крізь двері, що відчинились як на замовлення. Почулося брязкання металу, і я з відкритим ротом спостерігала за «скульптурами», які попрямували в коридор. Десь угорі стукнуло віконце і по моєму обличчю пробіг сонячний зайчик, посланий оптичним прицілом снайперської гвинтівки. Хтось в трико спокійно виліз з-під письмового столу і перевальцем потопав геть, притискаючи до грудей величезний шокер.

«Коли з’явилися всі ці люди?» – я відсунулась, пропускаючи охорону.

«Коли ти дивилася прямий ефір з Аріною», – підказала пам’ять.

Так, я тоді усвідомлювала, в якому зі світів перебуваю, але зовсім не звертала уваги на те, що відбувалося поруч.

– Ходімо, Аню. – Дізнавач доторкнувся до мого ліктя. – На нас чекають деякі формальності, а потім ви зможете відпочити.

– До наступних формальностей?

Він розвів руками:

– На жаль. Так влаштовано світ, що спокій нам дістається тільки після смерті.

«Не факт», – мені згадався Рік, якого я знову почала вважати фамільним привидом ріє Нордесів, можливо – якимось їхнім предком, досить старим, щоб пам’ятати значення слів «доброта», «ввічливість» і «люб’язність».

– Це був король? – Судячи з масштабів охорони, я не помилилась.

Кано зітхнув:

– Правитель. Шаєр Рікадор ріє Нордес. У нас немає королів у тому значенні, який мають на увазі ластонці. Владу поділяють шаєр Рікадор і шаєрони Вікард і Ендер, його брати. Є ще кілька шаєронів, з ними ви навряд чи зустрінетесь. Звісно, вирішальне слово залишається за шаєром, але… Не час обговорювати політику, Аню. Нам потрібно багато що зробити. Для початку оформимо вас як біженку, потім звернемося до служби міграції.

«Я подружилася з привидом, який вважає себе шаєром? Чи з колишнім правителем, чиє правління стало вічним?» – шкода, обговорювати таке з дізнавачем було нерозумно.

– Я не збираюся брати громадянство Долінеї! – Оскільки наше співробітництво мало невеличкий шанс на успіх, брехати не хотілося.

Кано втупився у мене уважним поглядом.

– Доведеться, – заявив важко. – У вас немає варіантів.

– Чому? Від мене ж ніякої користі! Навіть ця штука, яку ви вважаєте силовим полем, начебто зламалася!

– Ймовірно, від вас залежить майбутнє нашої країни.

Краще б він промовчав. Я ненавиджу відвертий обман, а ця маячня не могла виявитися правдою за жодних обставин.

***

Формальності полягали в тому, що мене сфотографували, зняли відбитки пальців і взяли зразок крові. Хотіли ще просвітити місцевим аналогом рентгена (точніше, рентгеном, який називався настільки складно, що я й не намагалася запам’ятати), але корона повернулась і ентузіазм лаборантки згас.