7.2

Було тепло, м’яко і спокійно. Я лежала під легкою, майже невідчутною ковдрою, обіймала велику подушку, вдихала приємний аромат ромашок, слухала далеку ніжну мелодію і розуміла, що мені це сниться. Навряд чи за кілька годин вікно у вежі відремонтували, пічку розтопили, ліжко замінили, та ще й мене положили на нього, не розбудивши. А оскільки все навколо сон, поспішати нікуди. Як тільки гляну на світ, холодна непривітна дійсність переможе і втекти від неї назад до мрій не вийде.

Але сонце не підтримало мої плани. Воно світило в обличчя, заважаючи насолоджуватися відпочинком. Я намагалась його не помічати, та терпіння закінчилося дуже швидко.

Накотило роздратування. Ну чому умиротворення таке коротке? Чому я не можу виспатися з комфортом хоча б уві сні? Чому навіть уявний ранок дошкуляє дрібними незручностями?

Мозок комизився і запевняв, що спати не буде. Неголосна мелодія звучала все ближче.

«Гаразд! Здаюся!» – це дало змогу полежати ще хвилин десять.

Потім я згадала про Ріка.

Схопилась як ошпарена, кинулася до…

Та нікуди не кинулась. Подивилася навколо і заціпеніла.

Приміщення, де я перебувала, точно не було вежею. Воно розташовувалося на першому поверсі палацу, а не на страшенній висоті. Половину східної стіни займало величезне вікно без решітки, крізь яке виднівся молодий сад. На візерунчастій дерев’яній підлозі лежала шкура якоїсь тварини, біля північної стіни височів масивний камін, на західній красувалася мозаїка із зображенням шторму, між невеликими вікнами південної тулилися полиці з книгами.

Ліжко розміром як два двоспальні (і я разом із ним) стирчало в центрі кімнати. До нього додавався не тільки позолочений балдахін, а й незнайоме тіло.

Чоловіче. Спляче. Молоде. Якщо судити по висунутій з-під ковдри мускулистій руці, рельєфній спині і коротко стриженій потилиці – привабливе. Воно лежало на протилежному кінці ліжка, тихо сопіло і явно не планувало прокидатися.

«Я вб’ю тебе, Ріку!» – хотілося влаштувати «благодійнику» добрячу прочуханку.

От же ж допоміг! За м’яку постіль, звичайно, дякую, але відповідальна людина спочатку перевірила б, чи не зайнята вона. І як звідси вибратися, не здійнявши тривогу? У мене ж почало налагоджуватися спілкування з долінейцямі, черговий скандал ні до чого!

«Вчора – шаєрон Ендер, а сьогодні хто? Часом не його злий братик? Чи бездушний?» – я навшпиньках пройшла до дверей і взялася за ручку.

У коридорі почулися розмірені кроки.

«Раптом вікно відчинене?» – але доля вирішила, що просте майбутнє мені не підійде.

Я заметушилася між мозаїкою і полицями з книгами, краєм свідомості помічаючи, що на підлозі, майже прихована покривалом, валяється ковдра з вежі – мабуть, та, в яку Рік загорнув мене задля безпечного переміщення.

«Чому тут немає шафи?!» – щоб сховатись, довелося залізти під ліжко.

Вчасно – оглушливо задзвенів будильник, і незнайомець опустив ноги на підлогу.

Двері прочинилися.

– Ваша ранкова пошта, шаєре Рікадор! – проголосив той, хто ввійшов до кімнати.

«Прости, Ріку, але за таке стратити тебе мало», – я затамувала подих і приготувалася до найнебезпечнішого квесту в моєму житті.

Якщо мене виявлять, звинуватять у замаху на самого правителя. Ніхто не повірить, що винен його добренький предок, який вважає своїх нащадків кращими людьми на планеті і думає, що вони милостиво поділяться житлоплощею зі знедоленою істотою з іншого світу. Я ж чисте зло, мої цілі за замовчуванням масштабні. Мені потрібна голова шаєра, а не подушка, винищення роду ріє Нордесів, а не ковдра.

– Нехай принесуть сніданок. До обіду я працюватиму тут.

– Так, сіре.

Я прикусила кісточку пальця і ​​наказала собі заспокоїтися. Всього до обіду. Це недовго. Потерплю.

Які ще варіанти?

Камердинер вийшов, шаєр теж кудись подівся. Звук його кроків стих біля західної стіни, і мені не вистачало сміливості визирнути і перевірити, що він робить.

Легкий протяг підказав, що двері знову відчинилися. Повз прокотився візок на коліщатках, за ним ледь встигали тонкі ноги у вузьких туфельках і мереживних гетрах. Трохи дзвону посуду – і покоївка повернулася назад у коридор.

«Вона ні з ким не розмовляла!» – підмітила я.

Отже, кімната порожня? Господар вийшов? Можна шукати шлях назовні? Всесвіт не поскупився на шанс?

«Не гаятиму часу», – хотілось забратися звідси з мінімальними втратами.

Я підбігла до дверей і схопилася за ручку.

– Зміна варти! – гаркнув хтось за стіною.

Ну що за біда! Там постійно були люди. Цей варіант відпадав.

Спробувати вікно, що виходило в сад? Я поторсала раму, знайшла замкову щілину. Вже щось. Мені здавалося, ключ має зберігатися поблизу.

«Угу. Має. Саме для тебе», – здоровий глузд, як зазвичай, зневажав оптимізм.

Потім на думку спало, що в кімнаті шаєра напевно є дорогоцінне каміння. Знайду алмаз, тихенько проріжу діру в склі і…