Розділ 10.1. Доросле кіно

Зі щоденника Аріни Керейри

Чекаю з нетерпінням, коли дурненьку Жаклін піймають. Вона провалилася, просить про допомогу. Ну й ідіотка! На місці татуся я б її навмисне підсунула стороні Х. Ця дурепа не знає нічого важливого. Вона в «МАКІС» майже з дня заснування, але досі дивиться на Керейру з відкритим ротом, ловить кожне його слово.

Я знову в немилості. Через принца. Не варто було говорити, що мене від нього нудить. Я його навіть не бачила ніколи. Може, він молодий, вродливий і добрий… Хоча той, хто збирається захопити владу і почати світову війну, точно не добрий.

Татусь поводиться так, немов мій суджений – тисячолітній владика Темряви. Звідки він його викопав? З пекла, чи що? Чи це принц пообіцяв Керейрі безсмертя та інші магічні бонуси? Треба розібратися.

***

Долінея

Двері, вони ж – шматок стіни, зачинились, і я притулилася до них спиною, щоб перевести подих. За останню годину мені прилетіло стільки інформації, що голова йшла обертом. Мало сенс упорядкувати нові дані і, можливо, змінити стратегію, але розум вперто не бажав концентруватися на Ластонії.

Всі думки займав Рік. Я не розуміла, що ж він таке! Мого досвіду не вистачало для достовірних припущень, а пояснювати його існування магією не дозволяв здоровий глузд.

Безсумнівно, шаєр-предок матеріальний. Його «обладунки», найімовірніше, з тієї ж опери, що і мої «силові щити». Наскільки я могла судити, управляти ними він не здатний. Це підштовхувало до висновку, що лез на голові мені не позбутися повік. Не найприємніша перспектива, особливо якщо вдасться повернутися додому. З такою «прикрасою» в автомобіль не сядеш, а в маршрутку – тим паче… Але раптом її зможуть видалити хірурги? Або хоча б обрізати?

Шаєрони, особливо Вікард, реагували на Ріка як на щось знайоме. Вони знали, хто він, і їх це не дивувало. Тобто якщо я прямо запитаю Роксі або дізнавача, то отримаю зрозумілу відповідь.

Напевно.

«Ага, розумниця. І не забудь запитати, чого це колишній долінейський правитель, який нині перебуває у незрозумілому стані, взявся тебе захищати. А потім уточни, чи не в тому полягає твоя цінність для Долінеї, щоб відростити силове поле і відправити його на той світ. Як варіант – назад на той світ», – уколов внутрішній голос.

Я з досадою струснула головою, розкришила трохи мозаїки і засоромлено відійшла від стіни. Сцени з життя Дракона-засновника, що прикрашали весь цей поверх, включно з моїми кімнатами, вражали уяву. Не мені їх псувати, нехай і випадково.

Під ногою щось хруснуло.

«Меганаворочений прилад із Ластонії?» – я налаштувалася на чергову цікаву річ.

Але розчарування не забарилося.

Нагайка. Та до біса! Це була лишень коротка нагайка шаєрона Ендера з наклейкою.

Я б посміхнулася й відкинула її геть, але в очі впала латиниця.

«Made in China» – ось друга фраза, яку вдалося прочитати в чужому світі.

– Це вже не смішно! – зірвалися з губ різкі слова.

Я метнулася до шафи. Вивернула все на підлогу, почала розглядати шви і залишки завбачливо зрізаних етикеток. Виявила, що ношу не просто одяг, а брендові речі, і покидала їх назад без особливої ​​обережності.

Давні побоювання повернулись. Я знову задумалася, наскільки реальне те, що відбувається. Може, це якийсь масштабний розіграш або урядовий експеримент? Раптом мене вибрали з натовпу навмання і тримають на таблетках, перевіряючи гнучкість людської психіки?

– Ластонія – це не країна. Тоді що?

Питання прозвучало в тиші й неприємно різануло слух. Я зачинила шафу і підійшла до віконця. Відчинила його, висунула руки в нічну прохолоду… Трохи подивилася, як чи то пустельний, чи то болотний дракон крутиться на тлі місяця, і вирішила, що жоден наркотик не спричинить настільки правдоподібних галюцинацій.

У вітальні запищав кухонний ліфт. Я забарилася – для цього вечора вражень вистачало. Потім усе ж відкрила панель і злегка розчарувалася, виявивши звичайну їжу.

«Точно звичайну? Без отрути або психотропних засобів?» – майнула тривожна думка.

– Я вже без імпланта. Вбивати мене немає сенсу.

Сумніваюся, що в цій кімнаті була прихована камера або мікрофон. Поселити мене тут шаєр вирішив спонтанно, Жаклін Сон навряд чи встигла щось прилаштувати за короткий період нашого знайомства, але я ще раз повторила, що не є для Ластонії загрозою, і відчула себе спокійніше.

З побоюванням розправилася з вечерею, сяк-так приладнала шматочки мозаїки на місце, обмацала стіну в пошуках заповітного важеля…

Нічогісінько не знайшла. Подумала, що Рік сильно розкришив кладку і, можливо, моя корона теж здатна врізатися в цеглу. Чи не спробувати пробити діру?

«Навіщо? Щоб тебе визнали не тільки небезпечною, але й божевільною, і пристрелили з жалю?» – як завжди, здоровий глузд висміяв ідею.

«Просто цікаво, чи вийде», – я відсунула шафу, щоб пізніше прикрити нею результати експерименту.

Опустилася на коліна, дряпнула стіну… Впевнилася, що до промислового бура мені ой як далеко, і засоромлено замела штукатурку, що осипалася, під килим. Чхнула від піднятої пилюки, вирушила у ванну кімнату, щоб умитися, по дорозі виявила, що бруд зник сам собою, і вирішила: на сьогодні чудес досить.