10.2

***

Відео починалося з витонченого татуювання на жіночій руці, що рухалась перед об’єктивом. Кілька секунд – і вона зникла. Трохи ривків, скрипіння, шурхоту – і фотоапарат знайшов стійке положення.

Жінка відсунулась, повернулася спиною. Коротка напівпрозора сорочка не приховувала темних малюнків на її лопатці і попереку. Дракон і якісь ієрогліфи… Не сказала б, що розбираюся в східних письменах, але приблизно уявляю, які вони на вигляд. Це точно були слова з мого світу.

Жаклін (я вже не сумнівалася, що дивлюсь на Жаклін Сон) зникла з поля зору, дозволивши розглянути кімнату, де вона господарювала. Переді мною відкрилося просторе приміщення з мінімумом усюдисущої мозаїки і великою кількістю освітлювальних приладів.

У фокусі камери була зім’ята постіль. На ній, оточений розкиданими подушками, обличчям вниз лежав чоловік. Начебто спав… Принаймні дихав він рівно і ніяких ран у нього я не помітила.

Жаклін повернулася, тримаючи невеликий шприц з янтарно-жовтою рідиною. Вона уникала дивитися в об’єктив, але я сумнівалася, що в Долінеї є ще одна короткострижена татуйована жінка.

Голка встромилася в шию чоловіка. Він сіпнувся і різко перевернувся. Підвівся, схопив Жаклін за руку…

І обм’як, наче безвольна лялька.

– Спокійно, дурнику. Не геройствуй, і все буде відмінно. Через годину ти й не згадаєш про цей маленький інцидент.

Його почала бити дрож. Мене теж – я лише зараз зрозуміла, що дивлюся на розпатланого шаєрона Вікарда.

– Тс-с… Без паніки. Дихай глибоко і повільно. Не вистачало ще, щоб ти здох, коли всі знають, що я у тебе.

Жаклін грубо штовхнула його в груди, змусивши відкинутися на спинку ліжка. Притиснула два пальці до ямки на шиї, перевіряючи пульс, і насупилася:

– Не будь розмазнею, здоров’я у твоєї сімейки бичаче. Ну, готовий поговорити?

– Іди до демонів… – прохрипів шаєрон, слабо відмахуючись. – Зі мною ці фокуси не спрацюють.

Вона недобре оскалилась і сіла на ліжко, повернувшись до камери впівоберта:

– Почекай дві хвилини. Можеш рахувати вголос.

Очі Вікарда заплющилися через сорок секунд.

– Отже, приступимо. – Жаклін закинула ноги на ліжко і тицьнула шаєрона ступнею у підборіддя. – Питання перше, воно ж контрольне. Назви моє ім’я.

По обличчю Вікарда пройшла судома. Здавалося, він бореться з собою – і безнадійно програє на всіх фронтах.

– Жаклін Сон, – прозвучало з придихом.

– Слухняний хлопчик! А ваша розвідка не дрімає. Я вже боялася, що залишуся для тебе Жако до кінця своїх днів. Що ще ти про мене знаєш?

– Ти брехливе стерво.

Жаклін штовхнула його знову:

– Теж правда. Але досі це не заважало тобі зі мною спати. Навпаки, додавало почуттям гостроти… Хочеш щось сказати? Ну ж бо, не соромся!

– Я уявляв замість тебе ту покоївку з півдня, що одного разу назвала тебе тітонькою. Було цілком терпимо.

Вона здригнулася всім тілом:

– Що?!

– І блондинку з довгою шиєю. Племінницю Кано чи щось таке. Ну, пухкеньку таку, в окулярах, що вічно з паперами носиться.

– Ти знущаєшся?! – Жаклін зіскочила з ліжка і, не думаючи про задерту сорочку, почала щось шукати в одязі, розкиданому по підлозі.

На чітко окреслених губах шаєрона майнула посмішка:

– Ні. Сама знаєш, я кажу правду. Що ти мені вколола?

Вона випросталася, стискаючи той самий апарат, з яким приходила до мене.

– Нічого, що могла б виявити ваша примітивна лабораторія, – відповіла сухо. – Гаразд, продовжимо. Хм… А мені здавалося, ти хочеш цих зустрічей.

– Хочу. Мені блондинка подобається, але з іншими жінками немає сенсу її уявляти. Тільки з тобою.

Жаклін заліпила йому ляпаса:

– Я викладалася повністю!

– Шість із десяти. Можу накинути пів бала за розкутість.

Від злості вона покрилася червоними плямами. Притиснула до плеча Вікарда ластонський пристрій і прошипіла:

– Зробимо перерву? Дуже довгу і дуже болючу перерву, га? Чи ти припиниш блазнювати?

– Щось не так? Ти справді вірила, що можеш здивувати шаєрона своїми акробатичними трюками? Яка наївність…

Палець Жаклін, що лежав на кнопці, тремтів, але вона не поспішала вмикати прилад.

– Дякую за правду, – видавила, прибираючи руку.

– Сподіваюся, ти ще прийдеш до мене. У мене залишилися фантазії щодо блондинки.

Її плювок розплився по світлому килиму неохайною плямою:

– Досить!

– Ну ні. Твоя хімія не дозволяє брехати, тому слухай чисту правду.

– Я не собака, щоб терпіти образи!

– До речі, в собачій по…