12.3

Прихований важіль довго шукати не довелося – на нього вказувала мідна стрілка, прикріплена під табличкою з написом.

– Таємний хід Елідія Мандрівника, – припустила я, натискаючи на опуклу «цеглинку» із закругленими краями. – Корисна пам’ятка.

Замаскована під кам’яну кладку панель від’їхала, відкривши темний, дуже зловісний на вигляд прохід із бурими плямами на підлозі і намальованими фосфоресцентною фарбою стрілками. Прямо біля входу стояв стенд із буклетиками.

Я забула про корону, кинулась у вузький отвір, трішки застрягла і надала експонату більшої реалістичності за допомогою глибоких подряпин.

– Коли ж ти повернулася, га? – пробурмотіла засмучено. – З кабінету дізнавача я виходила без тебе… Начебто. Мене тоді вабили пончики. І зараз теж.

Я вибрала найапетитніший. Вкусила, смакуючи ароматну помадку, схилилася над коробкою, щоб не смітити…

На віддалі гримнули двері.

Пальці розтулилися від несподіванки, пончик гепнувся на історичну «криваву» пляму.

«Вона ж несправжня, правда?» – з підлоги я їсти не збиралася, але виховання натякало, що треба прибрати за собою.

Я присіла, потягнулася до розсипаної цукрової пудри, щоб її згребти.

– Де він?! – гаркнув над головою переповнений сказом голос.

Мене аж сіпнуло від переляку.

– Будь ласка, не треба… Ви занадто злі, коридор занадто вузький… Поговоримо в музеї? – Я благально подивилася на здичавілого шаєрона Вікарда, сподіваючись, що нарочита беззахисність дівчини в короткому сарафані поверне йому дещицю здорового глузду.

Він рикнув щось нерозбірливе і переступив поріг. Його темний костюм був немов пожований гігантською коровою, верхніх ґудзиків сорочки бракувало, краватка висіла ганчіркою, на манжетах красувалися підпалини, шнурки на запилених черевиках не розв’язувались лише дивом.

– Де він?! – повторив шаєрон з натиском, та ще й змусив панель повернутися на місце.

«Не треба!» – я готова була кричати і тупотіти ногами.

Вікард себе не контролював. Він міг схопити мене за плечі і тріпати як Тузик грілку, вибиваючи зізнання. Тут навіть відхилитися нікуди – прохід не ширше метра. Цей псих стовідсотково покалічиться, і хто буде винен? Звісно, я! Я ж, щоб його, зброя масового ураження! Гарантований засіб проти нервових шаєронів!

– Де?.. – Вікард ступив уперед.

Я штовхнула коробку з пончиками йому під черевик. Не прислухаючись до прокльонів і обіцянок швидкої смерті, кинулася всередину темного коридору, по стрілках, що світилися.

– І не сподівайся! Я не зіпсую стосунки з шаєром, Кано і Ріком через твої заскоки! – крикнула, виявивши попереду вузькі сходи, що вели вниз.

Один сходовий марш, другий… Двері з табличкою, банальний засув, довгий затхлий тунель, схожа на колодязь камера, щось на кшталт каналізаційного люка вгорі, яскраве сонце між пруттям…

Я видерлася по щаблинах, що вели до люка, і вискочила на відкритий простір.

Виявила, що стою за кілька десятків метрів від річки, перед групою людей у панамах і з буклетами в руках – на вигляд типових туристів-роззяв. Вони дивилися на мене як на воскреслу Ньепу, потім низенький чоловік в окулярах підійшов ближче і попросив дозволу зі мною сфотографуватися. Огрядна пані смикнула його за рукав, і він вибачився, але вільне місце зайняв червоний як рак хлопчина з зачатками щетини на пухких щоках.

– Вона не частина експозиції! – гримнув шаєрон, вилізаючи з люка.

– Із задоволенням! – Я схопила юнака під руку і потягла до фотографа, що чекав неподалік. – Усміхаймося!

Вікард висмикнув хлопчину з моєї хватки як корок.

– Технічна перерва! – гаркнув на туристів.

Вони зникли з поля зору менше ніж за хвилину, а фотограф спробував сховатись за триногою, та й застиг, не наважуючись забратися геть.

Поки шаєрон пропалював його поглядом, я оцінила шляхи відступу. Найпростіше – повернутися в таємний хід і сподіватись, що вдасться відкрити лаз у музей. Варіант другий – піти за туристами, але доведеться пробігти повз Вікарда, який обов’язково кинеться мене ловити і опиниться в лікарні. Третій – вдати, наче я збираюся грати в лови на березі, а коли супротивник відвернеться, застосувати варіант номер два. Десь там є охорона. Мене, як зазвичай, заарештують і замкнуть, зате шаєрон заспокоїться і не робитиме дурниць.

– Просто віддай його мені. – Він припинив мучити фотографа і, насупившись, повільно пішов до мене. – Віддай, і ніхто не постраждає.

«Сказав головний претендент на страждання», – я відступала спиною вперед, стежачи, щоб не спіткнутися на кам’янистому березі і не ускладнити життя собі й Долінеї.

– Що саме? – Крізь тонкі підошви дуже чітко відчувалися гострі камінчики. – Імпланта в мене вже немає. Чесно. Запитайте Роксі, або шаєра, або Кано…

– Камеру Жаклін! Швидко!

Я мимоволі торкнулася кишені, в якій недавно лежав відібраний Рікадором фотоапарат.

– Вона у шаєра! – викрикнула, озираючись. Край берега наближався надто швидко. – У Рікадора ріє Нордеса, вашого брата! А ви звідки взагалі про неї знаєте? Жаклін уже заарештували?