13.2

Камінці під ногами роз’їхались, і я похитнулася, втрачаючи рівновагу. Коли зуміла випрямитися і вискочити на тверду землю, виявила, що помилилася.

«Могла б і раніше зрозуміти, хто це. Перекошена фізіономія фотографа – найкращий індикатор назріваючої незвичайної зустрічі», – промайнула думка.

– Ой! Ріку, хіба ти і вдень… Е… Раніше я бачила тебе тільки вночі. Щось трапилося?

Рік зірвав покривало з фотоапарата і швидким кроком підійшов до мене.

– Оті дошен поар, аліє.

– Зовсім я не безтурботна! І досить вже кликати мене принцесою. Серйозно. Це дратує.

– Це весело. – Рік обернув покривало навколо моїх стегон і зав’язав на манер парео. – У тебе гарний одяг, але тут одягаються стриманіше.

Я здригнулася, обвела поглядом берег. Могутні дерева, акуратні кущі, щетиниста травичка, жовтуватий пісок… На сході – своєрідний «кіоск» (спочатку я сприйняла його як квиткову касу), поруч – фотограф, за ним – зарості, де зник монстр. З іншого боку – рідка поросль і напівприхована плющем стіна палацу.

– Хіба це місце має релігійне значення? Я думала, тут музей. На деревах таблички, біля річки стенд із Драконом-засновником і Ньепою… Ой!

А раптом я розмовляла не з чудовиськом, а з актором, який зображує Дракона Нордеса?! Ганьба…

– Музей, – підтвердив Рік. – Але деяким чхати на правила. – Він дивився на річку. – Дехто вважає себе вище пристойності, – його голос сочився обуренням. – Для деяких капризи важливіші за етику. Деяким хочеться уваги. Не ходи сюди, Аню. Тут нема на що дивитися.

Туристи, яких розігнав шаєрон Вікард і які повернулися після відходу лускатого монстра, запросто спростували б це твердження. Значно більше, ніж історичні місця, їх цікавили ми з Ріком. Щоправда, прохань про спільні фото не надходило.

– Як називається експозиція? – Я усміхалася глядачам і непомітно тіснила свого супутника до люка біля стіни.

– Останній шлях Ньепи. Після того, як Дракон Нордес отримав докази її зради, він особисто катував її три доби поспіль.

– А потім викинув у річку?! – Я пам’ятала теревені Роли про душі, затягнуті Драконом-засновником у Далайну.

– Не зовсім. – Рік зрозумів мою задумку і підтримав гру на публіку. – Ньепа знову приспала пильність Дракона і втекла. Він зловив її на березі.

Я зобразила реверанс, відвертаючи увагу туристів:

– І вбив?

Неголосний брязкіт підказав, що люк уже відкрито.

– Під вербою вона вибачилася, під кленом, під ялиною і під вільхою вони мирилися, під дубом він запропонував шлюб, а через пів року під тополею Ньепа знищила Дракона Нордеса, першого шаєра Долінеї. Обережніше на сходах, Аню.

– Але як? Якою зброєю?!

«Які у неї взагалі могли бути стосунки з монстром?! Це ж наче обіймати найгострішу терку!» – я притиснула долоню до губ, щоб не ляпнути зайвого.

Рік допоміг мені спуститись у прохолоду підземелля.

– Ніяким, – сказав із перебільшеною байдужістю. – Ньепа розлюбила Дракона. Це його вбило.

– Ваш Дракон помер через розбите серце? Серйозно? Тобто Дракон-засновник справді мертвий? А що ж тоді хоче Ластонія?!

Він повів мене вузьким коридором, але не назад у музей тортурних пристосувань, а кудись на захід, судячи з напрямку – вглиб палацу.

– Не через розбите, а через пробите, – уточнив, натискаючи на якийсь камінчик у стіні й першим ступаючи в прохід, що відкрився. – І, Аню… Тебе дивує, що той, кому сотні років тому вирізали серце, мертвий?

– Мене дивує, що ластонці вважають його живим і жадають зустрічі!

– Вони ж ластонці, – прийшла здивована відповідь.

– І?.. – Мені це нічого не пояснювало.

Рік клацнув вимикачем, і коридор залило яскраве жовтувате світло. Йти стало легше, тим паче на підлозі знову виявилися вказівні стрілки – не фосфоресцентні, а намальовані звичайною білою фарбою.

– Ластонці дивні. Коли вони вперше у нас з’явилися, ми подумали, що в Душогубці день відкритих дверей. Вони поводились так, немов ми – первісні люди. Спілкувалися жестами і картинками, голосно проговорювали слова, намагалися пояснювати елементарні речі… Десь через місяць до них дійшло, що ми розуміємо їхню мову. Через кілька тижнів досліджень ми зосередилися настільки, щоб змусити їх розуміти нашу мову. Ластонці назвали це магією. Уявляєш, Аню? Простеньке ментальне зусилля, доступне навіть дитині, вони визнали чудом! Відтоді Ластонія шукає в Долінеї диво. І періодично його знаходить, тому що ми не хочемо, щоб її інтерес згас. Технічно ластонці розвиненіші. За двадцять три роки їхнього вивчення наша наука зробила крок уперед. Обережніше, Аню. Це хід шаєрони Осієль, він на реставрації. Ти можеш забруднитися.

«Значить, у мене в голові немає імплантованого універсального перекладача? Відмінно! Роксі не брехала – я вільна від ластонських штук», – я усміхнулася хоч одній непоганій новині.

– Не можу, – визнала зі смішком і продемонструвала, як із пальців саме собою зникає вапно. – Дракон Нордес так умів?