Розділ 14.1. Ще один монстр

Зі щоденника Аріни Керейри

Принесли весільну сукню. Знову. Одну. Обрану за мене і без мене. Приніс її Патрік.

Ти вмієш знаходити болючі місця, татусю. Ти знаєш про нас… І тобі начхати. Як завжди, мої почуття не мають значення.

Кажеш, незабаром я познайомлюся з нареченим? Чекаю з нетерпінням. Якщо подумати, ми можемо домовитись і без посередників.

Без тебе.

Помри. З любов’ю, Айра.

З любов’ю не до тебе.

***

Долінея

Елідій ріє Нордес посміхався і погладжував набалдашник тростини. Я дивилася на якийсь накритий скляним ковпаком манускрипт часів Дракона і ледь стримувалася, щоб не перевірити, чи на місці моя щелепа. Грас тихенько прибрався на задній план і склав компанію набору щитів. Успішно прикидатися експонатом хлопцеві заважав нервовий тик.

– Приємно познайомитися, сіре – Після коротких роздумів я вирішила, що не потрібно лізти в нетрі родинних зв’язків і великої політики. Рік не попереджав би щодо цієї людини просто так, і мені не хотілося дізнаватися про причини такого ставлення на власному досвіді. – Чи не будете ви люб’язні підказати, як пройти до кабінету дізнавача Кано?

– Кано? Нагадайте, хто це у нас?

– Дізнавач, – я нічим не видала роздратування. – Головний.

Елідій наморщив ніс і покрутив тростину в пальцях.

– Той, що схожий на собачку? – уточнив глузливо. – Дуже талановитий пройдисвіт. Розпитаєте і його про розмноження? Не раджу.

«І чому ж?» – але я не піддалася на провокацію і не підтримала цю тему.

– Дякую за пораду, сіре. Дозвольте пройти?

Він не рушив з місця. Стукнув тростиною в підлогу і залишився стояти, загороджуючи прохід до дверей. Не те щоб я злякалася – за бажання не важко обійти кілька стендів, однак цивілізоване спілкування нав’язувало певні правила.

– То я пройду, сіре? – прозвучало голосніше.

Елідій похитав головою і відкинув тростину геть, не турбуючись про те, що вона могла пошкодити якусь історичну цінність.

– Не жартуйте так, леді. Нарешті біля вас немає сторожових псів. Гадаєте, я втрачу такий шанс?

– Гадаю, ви не читали моє досьє, – відрізала я і засумнівалася, що зумію з честю зіграти роль ввічливої співрозмовниці.

– Навпаки. Воно вразило мене настільки, що я втратив спокій. – Елідій неспішно підійшов. – Хто ви, Анно? Напівлюдина-напівмеханізм? Результат генетичних експериментів Ластонії? Вміла шахрайка? Чи ви – справжня? Те, що про вас розказують, – правда?

Я не відступила. По-перше, за спиною стирчав експонат. По-друге, біганина в музеї, серед ламких предметів, не сприяла б дружнім взаєминам із долінейцями. І, по-третє, цей випещений чоловік з посмішкою отруйної змії спричиняв стійку антипатію.

– Зберігаймо розсудливість, – спокійний тон дався мені нелегко. – Нам обом не потрібні проблеми. Я охоче відповім на ваші запитання. Що вас цікавить насамперед?

Елідій схопив мою руку і підніс до губ.

– Ви, зрозуміло. – Його хватка була занадто міцною як для звичайного висловлення поваги. – Мій син вважає, що ви послані йому небесами, але я сумніваюся, що це не пастка. Що скажете? Ластонія припинила ганятися за міфом і звернула увагу на справи буденні?

– Навряд чи шаєрон Ендер настільки цінний для них.

– О, Енді не берімо до уваги. – Співрозмовник недобре посміхнувся.

– Я можу якось вплинути на долю Ріка?!

Чим не варіант? Логіка проста: якщо не Ендер, то Рік, який точно не привид і не стародавній монстр. Іншим ріє Нордесам на мене начхати.

– Дивлячись хто ви, леді.

– І хто я?!

Елідій рвонув мою руку, змушуючи мене впасти йому на груди. Я відчула, що втрачаю рівновагу, і схопилася за край скляного ковпака, що накривав вузький пощерблений кинджал. Наступної миті по музею пронісся несамовитий скрегіт, за ним – дзвін битого скла і брязкіт металу.

«Господи, та коли ж це закінчиться? Чому люди настільки тупі і самовпевнені?! Тобто… Біс забирай! Він не ідіот, а хотів мене вбити? Або спотворити?!» – я впустила уламок, що залишився в пальцях, відсахнулась і глянула ріє Нордесу в очі.

– Це все чи далі буде?

Він мовчав. Його зіниці були надто розширені, райдужка немов посвітлішала і стала яскравішою, а обличчя… Обличчя швидко сіріло. Точніше, покривалося великою сірою лускою.

Тією самою лускою, яка виднілася крізь порваний елегантний костюм. Синя краватка бовталася на цьому кошмарі як насмішка.

Я неохоче глянула вниз. Логіка підказувала, що краще приготуватися до найгіршого. Без глибоких порізів не обійшлося. Гострота лусочок була мені добре відома, і уява, що розгулялася, малювала кров-кишки в кращих традиціях жахів.

Але чому я не відчувала ні болю, ні слабкості?! Та й очі мене обманювали, тому що на тонкому сарафані не з’явилося жодної дірки.