Розділ 15.1. Ідеальний чоловік

Зі щоденника Аріни Керейри

Знову ці розмови… День Х, угода, весілля та інша маячня. У татуся з’явилася чергова геніальна ідея – притягти сюди співробітників тієї убогої лабораторії, де йому підсунули непрацюючі імпланти, і поєднати науку та магію.

Магія є. Вірю. Я бачила її. Вона породжує чудовиськ, яким місце в пеклі.

Раніше від мене приховували драконів. Я два роки прожила в кімнаті без вікон. Жодного разу не виходила на вулицю. Спілкувалася тільки з посіпаками «МАКІС».

Тепер все змінилося. Татусь дає більше свободи і прав, називає партнеркою і трохи послаблює повідець.

Мені страшно. Навколо монстри, і від них не втекти. Ніхто не покине сторону Х без Керейри! Тільки він стрибає між світами як скажена блоха і всюди псує людям життя!

Тільки він… Чому?! Я теж його кров, то ж чому мені не дається перехід?!

***

Долінея

«Неприємності» складалися з охоронця Елідія Мандрівника (каюсь, його ім’я зовсім вилетіло з голови), знайомого мені по музею лисуватого лікаря, стривоженої Роксі і незворушного Кано, що маячив на задньому плані.

– Як вам не соромно! – вирвалося у мене. – Тут люди могли бути!

«Люди, в яких немає всемогутньої корони і яким вибиті двері могли проломити череп», – напрошувалося продовження.

– Прошу вибачення, леді, але…

– Ви знаєте цю дівчину?! – перебила я, тицяючи охоронцю добряче зім’яту фотографію.

Її у мене однаково відібрали б через хвилину. Чом би не використати ефект несподіванки?

– Ні, леді. Як ви почуваєтесь?

«Як спіймана на гарячому злочинниця», – я стискала телефон і світлину, але примудрялася привітно усміхатись.

– Вас цікавлять мої моральні страждання? – сказала, киваючи на руйнування. – Я не в змозі їх описати.

– Відійдіть, Алоне. – Клітчастий рукав лікаря з’явився між охоронцем і стінкою. – Леді Анно, у вас проявилися симптоми отруєння? – Чоловіки ніяк не могли розминутися у вузькому просторі. – Необхідно терміново вжити заходів.

– Яке ще отруєння? А…

І правда, спочатку я скаржилася на нудоту, потім надовго закрилася в туалеті… Зважаючи на те, що коїлось у палаці, мене прибігли реанімувати.

– Ви зустрічали цю дівчину? – Я підняла фото вище, щоб лікар побачив його через плече Алона.

– Леді, вам погано чи ні? – Він проігнорував знімок.

– Зустрічали?!

– Здається, я її десь бачила, – долинув голос Роксі. – Або не її… А що?

Я ледь не завила. Хотілося розштовхати тих, хто затуляв вихід, і поставити сотні запитань, але проклята луска псувала всі плани.

– А те, що якщо дізнавач Кано скаже, ніби її не знає, нашій співпраці кінець, – настав час для важкої артилерії.

– Це не в моїй компетенції. – Лікар залишив приміщення.

Роксі легким кивком відіслала Алона геть, і у мене з’явилася можливість вийти в коридор, де ніяково топтався Грас.

– От і допомогли, дуже дякую. – Я не те щоб злилася, але й дружніх почуттів не мала.

Він винувато опустив очі і нічого не сказав.

– Дозвольте? – Кано простягнув руку, вимагаючи фотографію.

Я поклала невеликий чотирикутник йому на долоню.

– Гарненьке личко, чи не так?

– Ходімо до мого кабінету, Аню. Нам багато що потрібно обговорити.

Це означало, що умови прийнято? Чи дізнавач мав на увазі мобільний телефон, який я не могла заховати і тримала в руці?

– Не можу зрозуміти, чому ця дівчина здається знайомою, – бурмотіла Роксі, йдучи за нами.

Вона була втомленою і нещасною. Створювалося враження, що у неї не все гаразд у сім’ї або на роботі. Мішкуватий оливковий жакет зовсім їй не личив, довга спідниця і сувора зачіска робили її старшою. Мені спало на думку, що світло-руді пасма в її волоссі – погано зафарбована сивина. У звичайний день це було мило, для Долінеї, можливо, навіть фривольно, але разом із похмурим обличчям і м’ятим одягом створювало сумний ефект.

– Як ваш роман?

Роксі стрепенулася.

– Який роман?! – гаркнула з викликом.

Я аж розгубилася. Що ще за агресія? Розповідаючи про своє хобі, вона поводилась так, немов нічого таємного в ньому немає.

– Про жінку-дізнавача і ботаніка-вбивцю. Геніального маніяка. Злого генія.

– А… Пишу.

На цьому коротка світська бесіда закінчилася, і не тому, що ми досягли кабінету Кано. Решту хвилин Роксі зберігала крижане мовчання. Зрідка вона щось бурмотіла собі під ніс, проте трималася дуже далеко і розібрати слова я не могла.

– Змилуйся, Єдиний! – пискнули за рогом.

– І вам доброго дня, Роло, – кисло промовила я. – Погода супер.