Розділ 17.1. Обійми великої політики

Зі щоденника Аріни Керейри

Ця погань мене обікрала! Прикидалася слухняною лялькою, але встромила ножа в спину!

Ідіотка! Забрала одяг і телефон. Навіщо їй мобільний?! Це ж сторона Х! Тут немає мобільних вишок!

Вічно крутилася навколо, щось винюхувала… Я спочатку думала, що її підіслав Керейра, але татусь у мене сноб, з прислугою не приятелює, тим паче з місцевою. Замурзана тупиця навіть брови не вищипувала, куди їй у нормальне товариство?

Набрала барахла і накивала п’ятами… Якщо повернеться – вб’ю. Не через шмотки, ні! У мобільному були фотографії мами і сестер. Я не говорила з ними вже три дні. Татусь забрав міжсвітовий телефон. Як же дратують ці допотопні штуки! Вони не його! І не куплені! Вкрадені. Купа людей полягла заради їхнього створення. Мені страшно до них доторкатися! Кому потрібна наука, якщо розплачуються за неї більше ніж за магію?!

Щось назріває, і Керейра майже все переніс на Ластонію. Хоче убезпечити себе…

Не мене.

Пробач, татусю, але партнерами нам не бути.

***

Долінея

Шаєр не дозволив довго розмовляти з Ріком. Ну, як не дозволив… Через півтори хвилини попросив закруглятись і почав відраховувати секунди. Коли час вийшов, Рікадор не погрожував і не відбирав телефон силою, а мовчки покинув кабінет. Я вважала, він збирається розпорядитись, щоб зв’язок перервали люди Кано, але все виявилося простіше і наочніше.

– Сподіваюсь, одного разу я покажу тобі захід над Веселковим морем, – говорив Рік, і я уявляла його усмішку. – З Алійського узбережжя видно острів Дракона, на якому…

Слухавка посипалася на стіл купкою понівеченого пластика, розрізаних проводів і незрозумілих деталей. Я ойкнула, відскочила, зробила дірку в шторі… Короною, угум. Моєю триклятою короною, що повернулася!

– Спеціально, так? – Поступливість шаєра знайшла пояснення. – Негідник! Міг би попередити!

«Могла б здогадатися», – внутрішній голос, як і раніше, критикував лише мене, посилюючи невдоволення.

Я виплуталась зі щільної тканини і підскочила, наступивши на гострий уламок телефону. Відкинула його, зі злістю глянула на інші…

І на папки, які Кано не сховав у стіл. В одній із них зберігалися документи іспанською мовою і картонна обкладинка з «Опальною принцесою», а в другій?

«Він же збирався показати їх мені», – заспокоїла я совість, яка вирішила нагадати, що нишпорити в чужих речах негарно, і потягнула зав’язки.

Дуже багато аркушів із нечитабельним карлючками, креслення, очевидно, палацу, топографічна мапа…

І фотографії.

– Нічого собі! – Якби я вміла свистіти, то обов’язково б присвиснула.

На першій красувалася корона. Масивна, золота, утикана такою кількістю дорогоцінних каменів, що вистачило б на прикраси десятку принцес, вона наводила на думку про казковий скарб. Її опоясував напис, прочитати який я не могла. Корона лежала на оксамитовій подушечці під склом. Поруч із нею – листівка, що зображала обвішане золотом лускате чудовисько.

– Це тебе вкрали того дня, коли я познайомилася з Вікардом? – Я уважно оглянула фотографію. – Тобто ні, тебе планували вкрасти, але вкрали корону Ньепи… Ось цю. Чи навпаки?

Другий вінець був меншим і витонченішим. Ніяких величезних каменів – його всипали невеликі діаманти. Біля нього лежала листівка з красунею, одягненою в одні коштовності.

– Ньепа, так? Давня принцеса, що знищила Дракона-засновника? Вона його вбила, але в музеї їм обом приділено однакову увагу. Дивне у долінейців ставлення до історії…

На третьому знімку я побачила скіпетр і мантію, на четвертому – золоту підвіску і сережки, на п’ятому – два схожі перстні з криваво-червоними рубінами, на шостому – меч і кинджал з однаковими символами на руків’ї, на сьомому – той набір печаток, які фотографувала Жаклін Сон.

Відчинилися двері, і протяг поворушив звільнене від корони волосся на потилиці. Дивитися на того, хто ввійшов, не мало сенсу – якщо силове поле забралося геть, це мав бути шаєр.

– Здається, бесіда закінчилася з технічних причин, – рівно зауважив він.

– Здається, на відстані ваш дар не діє, – не залишилася в боргу я. – Шкода. Це вирішило б майже всі наші проблеми.

Рікадор глузливо пирхнув і перемістився до столу:

– Наші? Не обманюйте себе. Ваша роль – зобразити розумне обличчя, усміхнутися на камеру і помахати журналістам, нічого більше.

Його брехня звучала настільки невпевнено, що їй не повірила б і дитина.

– Тобто ви не збираєтеся вдавати, начебто на тому знімку не я і Рік, а ми з вами?

– Іноді у вас з’являються непогані думки, Анню.

– А ще терпіння у мене залізне, – злетіло з губ.

– І пустотливі рученята.

Я скрипнула зубами. Знала ж, що ситуацію з фотоапаратом Жаклін шаєр мені пригадає, але насмішка зачепила за живе.

Так, чорт забирай, я не супержінка! У мене немає злодійських навичок, я не спецагентка, не шпигунка і не фатальна спокусниця. У моїй присутності в чоловіків не вимикається розум, чим напевно може похвалитися Валері! До того ж безглузда луска невимовно заважає жити!