19.2

***

Вранці я вкотре мала довгу розмову з дізнавачем. Стосувалася вона мобільного телефону Аріни, моїх подвигів у морзі і шаєра. Ми сиділи за столом, жували солодкі яблука і намагалися зрозуміти одне одного.

Щодо телефону я, повагавшись, видала коротку версію правди. Сказала, що отримала його від злодійкуватої покоївки, яка сприйняла мене за посланницю Ластонії. Ту дівчину я запам’ятала погано. Під час зустрічі, можливо, і впізнаю, але по знімку з особової справи – навряд чи.

– Це означає, що ніхто з них, – Кано вказав на чотири десятки чорно-білих фотографій, – вам не знайомий?

– Не чіпляйтеся до слів. – Юна смаглявка відразу ж привернула мою увагу, проте мені хотілося поговорити з нею до долінейців. – Люди на фото не такі, як у житті. Половина з них здаються знайомими.

Він пообіцяв влаштувати очну ставку з усіма сорока дівчатами, і прозвучало це як загроза.

Відповідальність за зайву балаканину в морзі я поклала на Рікадора. Мовляв, він мене туди загнав і мало не довів до нервового зриву.

– Джелінер стверджує інше. – І знову Кано поставився до моїх слів недовірливо.

– Ще б пак! Не йому під ніс ткнули покійника!

Не сперечаюсь, я переборщувала, але дізнавач – єдина людина, крім Ріка, перед якою було соромно за промах із «МАКІС». Я не хотіла його розчаровувати. Та й шаєру це не нашкодить. Подумаєш, вчора він поводився пристойно! Сьогодні або завтра баланс відновиться.

Кано ахнув і насупився. Його зморшкувате обличчя було пом’ятим і різко контрастувало з акуратним костюмом і блискучою краваткою. Як на мене, він і не виспався, і не поснідав, і не отримав гарних новин. Цього ранку дізнавач як ніколи раніше скидався на сумного мопса.

– Гаразд, не ткнули, – совість не витримала його сумного погляду і змусила виправдати Рікадора. – Але це було несподівано і неприємно!

Тема шаєра якось непомітно стала головною. Кано довго і нудно розписував правила поведінки в його присутності, і зводилися вони до того, що Рікадора не можна виводити із зони комфорту за жодних обставин. Тобто іншим – придворним, журналістам, недбайливим службовцям – можна, а я – виняток. На мене покладена місія по врегулюванню виниклого між пресою і владою непорозуміння, а тому відтепер я – публічна персона, надія Долінеї, рятівниця ріє Нордесів і тому подібна нісенітниця.

– Ви підозрюєте, що з Ластонією співпрацює Рік? – я перервала потік неправди. – Чи влаштовує змови, щоб повернути собі владу?

Кано поперхнувся фразою про обов’язки і справедливість.

– Ні, – сказав, відкашлявшись. – Йому не потрібна корона.

– Саме так!

– У Ластонії його приваблює зовсім інше. Свобода вибору.

Я не втрималася від сміху:

– Ластонські агенти – маріонетки з кнопкою управління в голові! Про яку свободу може йтися?!

– Наприклад, про ту, яку втілюєте ви, Аню.

Здалось, я недочула. Що ще за заяви? Та я тут на правах чи то арештантки, то чи тваринки із зоопарку! Чого у мене точно немає, то це свободи.

– Не дивуйтеся, – продовжував Кано. – Згоден, ваші пересування обмежені, але хіба свобода полягає в цьому?

– З мого ластонського погляду – так.

Він пригладив їжачок сивого волосся і довірливо нахилився до мене:

– Ви надягли нічний горщик на голову шаєрона Ендера.

Ну й навіщо нагадувати про цей ганебний факт моєї біографії? Так, надягла. Так, розкаялася. Так, виправдалась перед собою стресом. Але це не робило той вчинок правильним.

– Я не пишаюся цим.

Кано розвів руками:

– Пишатися чи ні – ваша справа. Суть у тому, що суспільство Ластонії інше. Як би вас покарали там?

Я й гадки не мала, як би цей злочин класифікували правоохоронні органи мого світу. Хуліганство? Чи замах?

– Штраф, у гіршому випадку – в’язниця. А у вас?

– А у нас і обвинувачі, і адвокати зламали б мозок, тому що таких правопорушень у Долінеї нема в принципі. На шаєрона, а тим паче на шаєра, не можна підняти руку навіть жартома. Це не закон. Це – спосіб життя.

– Який не влаштовує Ріка? Чим? Йому не подобається поклоніння? З огляду на, що коять ваші газети, не таке воно й абсолютне.

Дізнавач задумливо перетасував знімки палацової прислуги. Фото смаглявої дівчини раз у раз з’являлось у мене перед очима, нагадуючи про те, що на традиції Долінеї мені взагалі-то начхати – я прагну додому, а не в політичні чвари чужого світу.

– У правителів є не тільки права, але й обов’язки, – неголосно промовив Кано. – Як ви вже знаєте, леді Роксінель колись була шаєроною. Свою посаду вона втратила через відмову від договірного шлюбу. Газети паплюжили її мало не як зрадницю Батьківщини, назрівав розкол у вищих колах, і вона не витримала тиску. Ваш Рік усіма силами одстоював її вибір, і це його зламало. Він зненавидів владу, уявляєте? Щоб не загострювати ситуацію, Роксі подала у відставку. Тепер розумієте, чому Рік ловить кожне ваше слово? Ви воюєте з урядом нічними горщиками, і водночас ви ніколи не зненавидите шаєрону або шаєрона за їхній особистий вибір. Вам таке й на думку не спаде!