19.3

– Хіба у Валері немає імпланта?

Кано ствердно кивнув і знову взявся за фотографії.

– Є. Але вона натякає, коли він активний, і ми ігноруємо дезінформацію. Або не ігноруємо. – Він розклав знімки віялом. – Коли нам це вигідно.

– А не видаляєте його, тому що?..

– Валері не сумнівалась, що під час видалення він вибухне. Приклад Уштера Отта це підтверджує.

Після чергового перетасування смаглявка знову дивилася на мене сумними очима. Вважаю, дізнавач навмисне підсовував її зображення. Він уже все знав? І чому ж вдавав, ніби вірить моїм виправданням?

– А я як приклад вам нецікава?

Кано м’яко усміхнувся:

– Ваш випадок – особливий. Те, що ви називаєте короною, – силове поле біологічного походження. Поки що ним керує ваша підсвідомість, а вона дуже завбачлива. Упевнений, від мініатюрного заряду ви позбулися, самі того не знаючи, за першої ж можливості. Якщо, звісно, він у вас був. Не вірите? – Він непомітним рухом підсунув до мене фотографію дівчини з оточення Аріни.

Я згадала, скільки та «завбачлива» штука принесла неприємностей, і скривилась.

– У Отта дірка в голові була невеликою, – зауважила неохоче.

– Її вистачило, щоб убити.

Від картин, намальованих уявою, по спині пройшовся мороз.

– До речі, щодо трупів… Нічого не хочете розповісти? – Дізнавач поворушив пальцем фотографію.

Мене ніби струмом торохнуло:

– Вона теж?!

– З імплантом? Ні. Мертва? Так. Сьогодні на світанку її знайшли у вежі Самотності з кулею в серці. І якщо ви хочете, щоб винного у її смерті покарали, не приховуйте нічого.

Я й не приховувала. Звичайно, Кано міг обманювати, але я чомусь йому вірила. Смаглявка, що прислужувала Аріні Керейрі, була кмітливою. Вона напевно знала не одну таємницю гостей. А ще вона чула, як Патрік Макалістер переконував Аріну в тому, що лише смерть її батька дасть їм змогу стати щасливою парою.

Я не замовчувала нічого. Навіть вказала місце, де заховала інші отримані від тієї дівчини речі. Громадська вбиральня, хе-хе… Сподіваюся, серед них знайдеться ниточка, яка дасть змогу піймати вбивцю.

– Кому належать відбитки, знайдені на снайперській гвинтівці? – Ще одне питання вимагало відповіді.

Дізнавач тихо зойкнув:

– Рік поділився новинами?

– Шаєрон Ендер. Рік же, здається, під замком. Чи у вас інші відомості?

А що? Ухильні фрази Ендера наштовхували на певні висновки. А Кано нехай не прикидається, ніби знати не знає, що з Ріком. Вони ж співпрацюють за спиною шаєра. Від мене їм приховувати нема чого.

– Ендер… Вічно він наламає дров… Так, Аню, ми з’ясували, хто у вас стріляв, і це вагомий привід розірвати відносини з Ластонією.

– Валері під дією імпланта? – Інших варіантів я не мала. – А потім ластонці спробували замести сліди, убивши і її? Як вона, до речі? Лікується? У неї в кімнаті теж щось вибухнуло. Навіщо такі складнощі? Чи не простіше вчинити як з Оттом – вбити дистанційно?

Дізнавач нічого не відповів. Склав знімки у товсту папку і довго зав’язував на ній стрічки. Я б сказала, він нервував.

Трель телефонного дзвінка змусила мене підстрибнути від несподіванки.

– Ніяк не звикнете? – Кано посміхнувся і зняв слухавку. – Що?

Спотворений динаміком квапливий голос щось йому втовкмачував, і обличчя дізнавача ставало похмурішим і сумнішим. Я розібрала лише слово «Рік», причому повторювалося воно на підвищених тонах, і зробила висновок, що наша нічна зустріч уже не таємниця.

– Це найгірша ідея з усіх, які знала історія, сіре. – Кано махнув мені рукою, вказуючи на двері.

Я вдала, ніби в Ластонії не розуміють мову жестів, і непомітно спробувала підсунутися ближче до столу. Сір – це або хтось із шаєронів, або сам шаєр. І цей «сір» волав як нервова панянка, виплескуючи невідому образу на Ріка. От би впізнати голос!

– Звісно, я розумію, сіре, – продовжував дізнавач. – Надзвичайна ситуація вимагає особливого підходу. Упевнений, все налагодиться. Я б порадив почекати ще кілька годин. Що?!

Я мало не впала на стільницю, але чула тільки писк і перешкоди на лінії.

Кано знову вказав пальцем у напрямку виходу. Ага, як же! Та якби не гостра штука на голові, я б підібралася до нього впритул!

Він зітхнув. Встав і відійшов від столу, витягнувши телефонний шнур на всю довжину.

– Не гарячкуйте, сіре. Ластонія почекає. О, Єдиний! Аню! Це переходить усі межі!

Так, я остаточно втратила сором і підкралася зі спини, щоб підслухати. Не вийшло, а шкода. «Сір» у кожній репліці – це, безперечно, шаєр. Мені потрібно було дізнатися, що за геніальний план за участю Ріка виник у його мозку.

Дізнавач прикрив рукою мікрофон:

– Можете йти, Аню. На сьогодні досить.

Я не зрушила з місця. Хоче мене позбутися – нехай кличе здорованів у захисних костюмах. Щоправда, для цього доведеться на деякий час відкласти діалог з Рікадором. Не впевнена, що Кано наважився б на таке.