21.3

– Дякую вам, сіре, – долинуло з палати Елідія. – Ви допомогли запобігти трагедії.

«Як це?! Та ж навпаки, він заплутав усе ще більше!» – я настільки здивувалась, що ледь не проґавила Кано.

Накульгуючи, він поспішив геть, але я перегородила йому шлях.

– Аріну виставили на торги? – кричати пошепки вдавалося погано. – Що це означає? Патрік не брехав? Ластонці скинули Керейру і відіграються на його дочці?!

– Це один із варіантів, Аню. – Дізнавач повільно обійшов мене і попрямував до сходів.

– Стривайте! А другий? Думаєте, це пастка? Ластонія збирається викрасти шаєрона Ендера?!

Він прискорив крок.

– Кано! Куди ви? Щось трапилося?!

Двері, за якими зник шаєр, знову ледь мене не прибили.

– Не плутайтесь під ногами, Аню, – «вибачився» Рікадор. – Від вас багато шуму і мало користі.

Ніде правди діти, я не на жарт образилась. Відбувалося те, в чому брали участь мої співвітчизники! Люди, що ледь не перетворили мене на маріонетку! І тепер їхня ціль – вісімнадцятирічна дурепа, якій не пощастило народитися дочкою головного негідника. Нехай Аріна – розпещена грубіянка і відчутно напаскудила в моїй долі, я не бажала їй бути проданою іграшкою.

Так, вона – не найкраща людина що в нашому, що в тутешньому світі, але її життя тільки починається. У цієї дівчини не було юності. У шістнадцять вона добровільно принесла себе в жертву заради матері і сестер, два роки жила під замком в очікуванні ненависного шлюбу. Я не могла звинувачувати її за відчай! Боюсь, на її місці я перетворилася б на сущого монстра.

Поверхом нижче задзвонив телефон. Слухавку зняли досить швидко, і перш ніж ми з шаєром досягли сходів, назустріч мчав охоронець Елідія – Алон, здається.

– Сіре? – Він різко зупинився, пропускаючи Рікадора.

Ми пройшли повз, потім мене відвідала дуже погана думка:

– Алоне, ви, бува, не від шаєрона Ендера?

Охоронець кивнув:

– Так, леді.

– Ви передали йому послання від батька?

– На жаль, ні, леді.

– А поспішаєте назад, щоб?..

– Щоб повідомити, що шаєрон Ендер уже поїхав.

Я насилу втрималася від лайки:

– Куди, Алоне? Куди його понесло проти ночі?

– Його секретар стверджує, що на зустріч із лордом Рендалом. Прошу вибачення, леді.

Алон попрямував до шаєрона Елідія. Я зробила кілька кроків за ним і зупинилась біля палати, в яку заходив шаєр. У мене знайшовся лише один варіант щодо її мешканця.

Точніше, мешканки.

Стук луною промчав по коридору.

Я обережно прочинила двері і зазирнула всередину. Кімната як кімната – простора, добре освітлена, з мінімумом мозаїки і квіточкою на підвіконні. Вона нагадувала готельний номер і була підкреслено знеособленою. На те, що це приміщення має стосунок до медицини, натякали лише медпрепарати на високій тумбі та стійкий запах ліків.

– Це ви, сіре? – запитав мелодійний жіночий голос, який я вже точно десь чула.

– Валері Айронс?

Укрита тонкою ковдрою фігура здригнулася, заворушилась, по подушці ковзнула грива яскраво-рудого волосся.

Я підійшла ближче.

– Мене звати Аня, – сказала дружелюбно. – Не думаю, що ви про мене чули, а ось мені про вас розповідали. Як ви? Сподіваюсь, видужуєте?

Дівчина злякано глянула на мене. Бліде до синяви обличчя, темні кола під очима, сухі губи… Долінейська медицина поступалася нашій. Що ж, для Валері це додатковий привід розібратися з Ластонією і повернутись додому, до сучасної апаратури і ліків. Але чому вона мовчала?

– Мене, як і вас, закинули сюди ластонці, – я спробувала її розворушити. – Теж намагалися вбити. Ні, не вибухом… Спочатку отрутою, потім кулею. Ви давно в Долінеї?

Валері дивилася з жахом і дрібно тремтіла. Важко судити, чи її лякала я, чи мої слова. А, може, вона була під дією якихось особливих пігулок… У будь-якому випадку діалог у нас не клеївся.

– Я вам не зашкоджу. Мені хочеться більше знати про Ластонію, імплантати і Керейру. Будь ласка! Я не знаю, що відбувається! Ви єдина, хто може підштовхнути мене в правильному напрямі!

Як з’ясувалось, не єдина. Охорона вказала мені потрібний шлях менше ніж через хвилину, і вів він геть від лікарняного поверху. Ну а Валері похвалили за своєчасне використання тривожної кнопки і пообіцяли наступного разу прийти на виклик швидше.

Йдучи, я чула, як вона скаржилась на погрози від мене. Нею керував імплант? Можливо. Залишалося зрозуміти, яким чином, адже командний пункт у посольстві було знищено вибухом.

***

Незабаром я знову знадобилася дізнавачу. Він бажав дізнатись, як я потрапила до палацу. Відповідь «у кареті, десь за три години їзди по вибоїстій дорозі» його обрадувала. Уявіть собі, у лорда Рендала був будиночок на заповідній території. Автомобілі там під забороною, тому знать згадує старовину. Місце тихе, відособлене – саме те для торгівлі живим товаром.