Розділ 22.1. Принади дикої природи

Зі щоденника Аріни Керейри

Навіщо я це зробила?! Чому не придивилася до нього? Ми могли б зрозуміти одне одного, але я злякалась і все зіпсувала!

Це точно був він! Той самий принц, що вподобав «варіант номер сім». Зі мною він поводився по-іншому. Не погрожував, не розмахував нагайкою і не розпускав руки. Може, я йому по-справжньому сподобалась?

Дурна! Запанікувала і проґавила свій шанс! Цей принц набагато кращий, ніж уготована улюбленим татусем доля. Він нормальний! Не чудовисько! Тобто не знаю, який він у повсякденному житті, але він хоча б не дракон. І чому я така невезуча?!

Пробач, Патріку… Я кохаю тебе, але мені треба думати і про себе.

***

Долінея

«Шаєрон чи його співрозмовник?» – я кинулась до потерпілого, в глибині душі вже знаючи відповідь.

Незважаючи на наші з Ендером суперечки (і це м’яко кажучи!), бачити його з проломленою головою не хотілося. Він був не найгіршим представником Долінеї – принаймні лорд Рендал точно його випереджав. А ще шаєрон – брат Ріка… Того самого Ріка, який захопив усі мої думки і з яким я, якщо пощастить, невдовзі розпрощаюсь навіки. Еге ж, якщо пощастить… Ну чому життя таке складне?!

Ендер лежав на спині. З-під його притиснутих до грудей пальців текла кров, забруднюючи білу сорочку. Шия була вивернута – хоч і не під смертельним кутом, але в моєму розумінні вимагала обов’язкової уваги лікарів. На обличчя впали густі золоті кучері. Від Ендера відчутно несло сіркою – як від мене того дня, коли я отримала дозу драконівської отрути від Семена Андрєєва.

– Сіре? – Я схилилася до нього. – Ви мене чуєте?

Потім відскочила з переляку – на мою увінчану короною голову спланувала відірвана фіранка. На щастя, без карниза.

Рука шаєрона ворухнулася.

«Живий!» – зраділа я, намагаючись зірвати тонку напівпрозору тканину.

Вона накололась на гострі зубці, зачепилася за лусочки і перетворила мене на дуже роздратовану примару.

– Не рухайтеся, сіре! Я допоможу вам!

Угу, звичайно. Я наступила на край фіранки і впала на коліна за кілька сантиметрів від Ендера. Пораділа тому, що не прибила його остаточно, почала підводитись, знову впала вниз… Ні, не через власну незграбність – мене відчутно смикнув сам шаєрон.

– Айвіє… Ти прекрасна, як квітка, що дала тобі ім’я, – промовив він, чіпляючись за тканину.

Я подумки перебрала всі визначення, якими мене нагородила Долінея, і не знайшла серед них назви квітки. «Леді Айра», крихітка-кішечка, поріддя Ньепи, шпигунка-вбивця – це я, хто б сумнівався. Айвія – явно з іншої опери.

– Вам не можна ворушитися, сіре. – Фіранка майже піддалась, і я змогла виплутати хоча б руку. – Будь ласка, відпустіть. Я перев’яжу вашу рану і покличу когось на допомогу.

Шаєрон немов не чув. Безладно хапався за тканину і розмовляв бозна з ким.

– Навіщо ти це зробила, Айвіє? – його голос нагадував стогін. – Ми були щасливі, правда? Я подобався тобі, ти сама говорила… А потім пішла… Навіщо?! Що я зробив не так?! Я ніколи не ображав тебе… Ніколи, Айвіє! Я поважав твої почуття, я був терплячим, я обіцяв чекати скільки треба… Навіщо? Скажи, навіщо ти так вчинила?! Через ту ніч?!

«Замовкни! Є речі, які я не хочу знати!» – я рвонула фіранку, і вона впала до ніг купою ганчір’я.

– Ти сама прийшла до мене, Айвіє! – Ендер сліпо замахав руками у повітрі, шукаючи, за що б зачепитися. – Забула? Я ж відмовляв тебе! Говорив, що ти не готова до дорослих стосунків! Клявся, що не покину! Не піду в ліжко до іншої! Не дорікну! Я ж любив по-справжньому! Обіцяв одружитися! Чому ти не повірила? Навіщо побігла до Далайни? Моє слово нічого не для тебе не значило?!

Ось і джерело страшилки, якою лякала мене Рола…

«Дівчата шаєрона топляться в річці, не витримавши його збочених забав», – запевняла вона.

Фантазія людей часом нестримна. Якщо Ендер не грає, щоб підкорити свою крихітку-кішку тугою сумного романтика, я готова була йому поспівчувати. Його батько згадував про «трагедію юності»… Мабуть, варто сприйняти шаєрона всерйоз.

– Що з вами сталося, сіре? – Мені вдалось оглянути глибокий поріз на його грудях і навіть притиснути до нього залишки фіранки. – Тримайте міцно, гаразд? Руки-ноги у вас ворушаться, і це чудова новина. Як гадаєте, встати зможете? Ні-ні, не підводьтесь! Я тільки запитала! Та щоб вас!..

Ендер встав, перш ніж я зрозуміла, що бовкнула зайвого. Відкинув закривавлені ганчірки, розплився в усмішці і… Погнався за мною. Як похмільний зомбі, але, запевняю, мені було не до сміху.

– Ти повернулася, Айвіє? Ти пробачила мені? За що? Прошу, дай відповідь! Що я зробив не так?!

«А що мені робити?!» – я не уявляла, як повернути його в реальність.

– Сіре! – прокричала, відгородившись кущем. – Зупиніться! Будь ласка!

Як не дивно, він завмер на місці.

– Знову покидаєш мене, Айвіє? – промовив з гіркотою. – Чому? Скажи хоч цього разу!

Шаєрон стояв у плямі світла, і я мала непогану можливість розглянути його рани. Довгий поріз на грудях, обдерта щока, розпухле зап’ястя лівої руки… І шприц. Невеликий, схожий на ті, якими дітям роблять щеплення. Він заплутався у волоссі Ендера і висів над плечем.