Розділ 26.1. Урок історії для юної леді

Зі щоденника Аріни Керейри

Я мала рацію. Чим вища мета, тим вона страшніша. Без крові не обійдеться.

Без моєї крові, щоб вам усім провалитися!!!

Мені вже плювати і на принців, і на безсмертя, і на безмежну владу, і навіть на Патріка. Хочу прокинутись і дізнатися, що довго хворіла, але одужала.

Ти нарешті відкрив своє серце, татусю. Дякую. Напевно, навіть вірю, що у тебе може все вийти. У сторони Х магія на кожному кроці, нерозумно прикидатися, що її немає. За кого вони нас мають? Біологія, зоологія, фізика… Та жодна наука не пояснить драконів!

Спасибі за довіру, татку. Реальне спасибі. Вперше за останні роки я відчула себе людиною.

До речі, не тішся ілюзією. Так, сьогодні дехто помре. Не хотілося б тебе розчаровувати, але це буду не я.

***

Долінея

Зі стелі посипалась кіптява, і я підскочила від переляку. Багатостраждальна діадема злетіла, покотилася брудною підлогою. Досягла кам’яного столу в центрі залу і впала біля його основи.

Я чортихнулася крізь зуби. Поспішила до ненависної прикраси, почала здувати з неї попіл… Як на зло, його чимало набилося в дрібні завитки, та й навколо дорогоцінного каміння виднілися сірі порошинки.

– Та щоб тебе! – Я стукнула цією штукою по вкритій глибокими лініями стільниці і скрикнула, обдерши кісточки пальців.

Діадема випала з руки і, підстрибуючи, досягла центру стола. Ще й у западину відповідного розміру примудрилася втиснутись!

Я подумки прокляла і розумників, що дали її мені, і багатоходівки дізнавача, і Валері. Спробувала дотягнутися до золотого обідка, але з’ясувалося, що руки закороткі. Довелося залізти на стіл, розмірковуючи, наскільки збігається така поведінка з образом стародавньої принцеси. Сумніваюся, що Ньепа стрибала б по всіх цих виїмках і канавках, гострі краї яких пречудово відчувалися крізь тонкі підошви раритетних сандалій з високою шнурівкою.

– Тільки б обійшлося без журналістів, – видихнула я, ставлячи ноги в поглиблення більш-менш вдалого розміру і нахиляючись за діадемою. – Ну що за?..

Вона застрягла. Один з діамантів зачепився за шорстку стінку западини і вийматися збирався лише строго вертикально.

– Ну ні. – Моє терпіння випарувалося. – Далі не полізу!

А даремно… Якщо подумати, синці на п’ятах – це не так і страшно. Але я погарячкувала, смикнула діадему сильніше… Потім штовхнула всередину, щоб розхитати.

Піді мною щось скреготнуло, причому скреготнуло – дуже м’яко сказано. Звук був, ніби одночасно включилися десять бурових установок. Я навіть не встигла обуритися – кам’яний стіл роз’їхавсь, і діадема полетіла вниз, у підсвічену червоними вогниками темряву. Наступної миті я, волаючи і розмахуючи кінцівками, послідувала за нею, тому що розлом пройшов акурат посеред мого тулуба, причому розширився він швидше, ніж до мене дійшло, що треба не витріщатися в невідомість, а рятуватися.

Тверда поверхня виникла несподівано. Відчуття було таким, наче мною щосили жбурнули в запорошений килим. Кожна клітинка тіла відгукнулася тупий болем, однак кістки начебто не постраждали. Силове поле спрацювало на славу – нехай я злегка оглушилась, але тяму не втратила і, здається, відбулася переляком.

Перед очима плавали зірочки. Червоні, ха-ха. Як завжди, у мене все відбувалося не як у людей. До зірочок додавалася музика – тиха і похмура, в поєднанні з темрявою вона наводила на думку про лігво вампірів. Ще я чула голоси – здавлені, сповнені страху. І шарудіння невизначеного походження – ну точно як шелест крил. Плюс плямкання – смачне і настирливе. Ледь не забула про запахи – єдине, щодо чого сумнівів не було. Пахло смолою і димом, ніби неподалік горіло вогнище зі свіжих соснових гілок. А ще – жіночими парфумами і м’ятною жуйкою.

Я повільно перевернулася на спину. Луска, що вже покривала не тільки тулуб і голову, а й руки-ноги, дряпнула по каменю.

Поблизу хтось зойкнув. Червоні вогники стали яскравішими, навколо трішечки посвітлішало.

Я спробувала протерти очі і ледь їх не виколола гострою штукою, що захищала пальці. Обличчя, до речі, теж закривала ймовірно невидима пластина. Я немов перебувала всередині рухомого кристала, і кожен рух супроводжувався незграбним шкрябанням об навколишні предмети.

О, щодо предметів… Я лежала на високому кам’яному прямокутнику з неглибокими подряпинами, можливо – якомусь вівтарі або могильній плиті. Навкруги півколом стояли свічники з товстими короткими свічками, накритими ковпаками з червоного скла. Між ними насилу вгадувалися то чи статуї, чи то людські фігури.

– Вітаю, іносвітяни, – вирвалося з нервовим смішком. – Я прийшла з миром, списи діставати необов’язково.

Мого почуття гумору ніхто не оцінив – навпаки, навколо почався активний розумовий процес.

Я зітхнула і сіла. Спробувала дістати ногами до землі, однак вівтар був занадто високий. Ризикнути? Я не бачила нічого і боялася провалитись у справжнє пекло.

– Ну й що тут відбувається, люди?

Звичайне (принаймні для фільмів) питання справило приголомшливе враження. Хтось завив, кинувся геть, налетів на свічник і збив один з ковпаків. Відразу ж посвітлішало, фігури стали чіткішими, кілька з них навіть обзавелися обличчями.