Розділ 28.1. Прості радощі складних людей

Зі щоденника Аріни Керейри

Нічого не змінилося. Мене годують обіцянками, але я знаю, яка їхня ціна.

Набридло. Все набридло. Я помстилась, а сенс? На душі ще бридкіше, ніж раніше.

Навколо чудовиська, але в їхніх очах монстр – це я. Вони дивляться і шепочуться, шепочуться, шепочуться… Підсилають лікарів, обговорюють кожен мій рух, кажуть, що я не безнадійна…

Ненавиджу! Всіх ненавиджу! Чому я можу тільки ненавидіти? На що ти перетворив мене, татусю?!

***

Долінея

Ранкову газету доставили разом зі сніданком – смаженою рибою, яєчнею і бананами. Поєднання страв не особливо дивувало – кнопки кухонного ліфта я, як зазвичай, натискала навмання. А ось газета на рибі виглядала трохи дивно. В меню вона явно не входила і належала до безглуздих випадковостей, які інколи підкидає світ.

Останні сторінки просочилися олією, зате перші збереглися чудово, та й розворот радував якісним друком.

– Скандали шанують в будь-якому світі, – пробурмотіла я, милуючись власною очманілою фізіономією на тлі могутнього торса, вкритого золотистими пластинами.

Цього разу газетярі нічого не зацензурили. Навпаки, надрукували знімок відразу на двох сторінках – як постер у журналі. Рік займав менше третини зображення і, здавалося, був на задньому плані, ну а я грала роль «зірки». Маю велику надію, що напис внизу не означав щось на кшталт: «Заборонено до перегляду особам, які не досягли повноліття» або «Пані та панове, виховуйте своїх дочок правильно, інакше в наступному випуску тут будуть вони».

Я пробігла поглядом статті, вишукуючи знайомі поєднання букв. Ледь не проґавила потрібний запис – його великий шрифт змагався із назвою самої газети. І що ж, чорт забирай, це означало?! Всього лише осуд мене, пропащої, чи заклик повалити шаєра, що зв’язався з безсоромною ластонкою?

Гадати не мало сенсу.

Я перегорнула сторінку і натрапила на фото прикритих чорними прямокутниками цензури людей, які втікали від поліції. Н-да, для декого день Ньепи минув весело… Впевнена, Дракон справді волів би, щоб його відроджували за допомогою оргії, а не жертвопринесення.

Що далі? Хм… Світлина з якогось офіційного заходу. Пихатий пан із посмішкою на губах і гидливістю в очах гладить миленького гірського дракончика, дракончик зацікавлено дивиться на блискучі туфлі вишукано одягненої жінки, жінка готується заверещати… Нічого цікавого.

З третьої сторінки скалився і плював отрутою пустельний дракон, під ним притулилася невелика фотографія шаєрона Вікарда.

«У Рендала в підвалі тримали на ланцюзі пустельного дракона-трилітку, – пригадалася розповідь шаєрона. – Мене штовхнули до нього, щоб потім списати все на нещасний випадок. Ми трохи поборолись і висадили двері… Я його осідлав, але через отруту не зміг на ньому втриматися. Упав десь серед боліт заповідника, відлежувався до ранку. Потім він знову мене знайшов… Вони ж як собаки – розумні й наполегливі. Цього разу я впав на березі Далайни. Зате з третьої спроби вдалось його об’їздити. Хороший екземпляр, га? Самець. Коли заспокоїться, буде парою нашій самочці із зоопарку», – з цими словами Вікард нас покинув.

Ненадовго, щоправда. Всього лише до вечора, але я встигла добряче похвилюватися. Здавалося б, чому? Теплих почуттів до шаєрона я не мала, він до мене – тим паче. Живий – і прекрасно. Але Рік переживав так сильно, що його тривога передавалася всім. А, може, після розпаду «Ластонії» я стала добрішою і вирішила не зациклюватися на негативі.

Пискнув кухонний ліфт, відвертаючи мою увагу від газети. За заслінкою виявився величезний букет. Айвія… Тобто Ендер на підході.

Я повернулася до обмальованого крейдою прямокутника на стіні – дверей, які досі не могла розпізнати «на око». За ними щось шкреблось – гадаю, шаєрон намагався використати пульт. Дідька лисого! Ось уже дванадцять годин я була повноправною господинею власних покоїв, і ніхто, крім хіба що слюсаря, не зміг би відкрити новий замок.

Шкрябання припинилося, в двері постукали. Я почекала секунд десять, потім з прихованою гордістю натиснула на елемент мозаїки, спеціально для мене пофарбований у примітний яскраво-червоний колір.

– Доброго ранку, сіре! – вигукнула з перебільшеною радістю. – Не очікувала вас тут побачити!

«Думала, ти, пристойності заради, вдаси глибоке каяття і зникнеш на кілька років», – просилося на язик.

– Якщо не тут, то де? – Одяг Ендера вражав уяву надміром срібного шиття. – За ґратами? Не тіш себе ілюзіями, кицю. Змови проходять, шаєрони залишаються. Це закон природи.

– Мені миліший закон совісті, – не стрималась я.

Ендер задумливо насупив чоло:

– Нагадай глянути в словнику, що означає це слово. І… Крихітко-кішко, чому на тобі рвана одежа? Це ластонська мода? М-м-м…

«Це ми з моїм силовим полем переодягалися без допомоги Ріка», – ледь не ляпнула я.

– Останній писк, сіре. Особливо дірки на спині. Стильно і прохолодно. Не хочете спробувати?

– Трохи пізніше, кицю. Мене послали за тобою, тож подякуй за букет і ходімо рятувати світ.