29.3

– Вперше «Ластонію» помітили на початку минулого століття, леді, – долинуло з-за моєї спини. – Її досліджували, але не переміщали. Кілька десятиліть потому на ній із нізвідки з’явився хлопчик. Він тиждень прожив у палаці і зник, коли його повезли на човен, щоб на місці розпитати про подробиці. За «Ластонією» встановили спостереження. Двадцять три роки тому в Долінею прибуло посольство, і відтоді «Ластонія» належала ластонцям. Кажете, у вашому світі вона розташовується за тими ж координатами?

Я різко обернулась і ледь не зіткнулася з тим самим ученим. Його окуляри сповзли на кінчик носа, лоб блищав від крапельок поту, губи азартно посмикувалися. Він був донезмоги схвильованим і нагадував пса, що взяв слід.

– Так каже мапа, – я не хотіла вводити його в оману беззаперечною згодою. – Але цей хрестик може означати що завгодно. Мене перемістили звідси, – я вказала на місце, що в світі Долінеї було посеред океану, – тому зарано робити висновки.

– Навпаки! Прошу вибачення, сіре. Леді. – Вчений рвонув до виходу, смішно підкидаючи довгі ноги. – Це змінює все!

– Що це з ним? – Я торкнула Ріка за плече. – Він завжди такий?

– Звідки мені знати? Я його вперше бачу. Але він має рацію. Якщо місцезнаходження «Ластонії» і точки Х не збігається, отже, для переміщення «Ластонія» уже не важлива.

– Уже?..

Я осіклася, вражена несподіваною ідеєю. Керейра не чарівник, це точно. Він – умілий маніпулятор і показує іншим те, що вони хочуть побачити. Потрібні шпигунські пристрасті – отримуйте, бажаєте містику і драконів – завжди будь ласка. Його сила – дослідження нацистських учених і сучасні експериментальні технології. Смішно припускати, що така людина прив’яже себе до певної точки на карті.

– Якийсь портативний пристрій? – Це давало реальну надію одного разу знайти вихід. – Міні-«Ластонія»? Жаклін згадувала про двері, в які міг пройти тільки Мануель. Вона пояснювала це магією, але ми в таке не віримо, правда? Тож суть у приладі… Він досить маленький, щоб не впадати в око. Як думаєш, Керейра постійно носив його із собою?

– Думаю, це з’ясується швидко. Відійди! – Шаєр пригорнув мене до себе, звільняючи шлях для вченого, що мчав через приміщення з воістину натхненним (або божевільним, тут варіанти могли різнитися) виглядом і оберемком креслень. – Продовжимо екскурсію? Обіцяю, ти не залишишся осторонь від ластонських таємниць, але сьогодні у мене… Хм, вихідний. Мабуть, перший за останні кілька років. Як щодо провести його зі мною?

Я подивилась на ще не оглянуту частину підводного човна. Десь там, у глибині, перемовлялися люди, які шукали спосіб відправити мене додому. Іншим часом я рвалася б до них, незважаючи ні на що, однак зараз брати участь у суспільно корисній діяльності не хотілося, нехай вона і обіцяла відповіді на багато питань.

– «Ластонія» нікуди не дінеться, адже так?

Рік кивнув і подав мені руку:

– Вона стояла тут років вісімдесят. Гадаю, за добу іржа її не доїсть. Хапайтеся, леді. Ці туфельки погано поєднуються з ластонськими сходами.

– Дякую, сіре. – Я посміхнулась і прийняла допомогу. – Просто заради цікавості: які ваші наміри, га? – запитала, маючи на увазі найближчі плани.

– Найчесніші, – від серйозності його тону проймала дрож. – Клянуся, ваша репутація не постраждає. Якщо ж станеться непередбачене, вам підберуть благородного чоловіка, який не докорятиме минулим.

Добре, що під ногами вже була рівна палуба. Я обернулася так різко, що закрутилось у голові.

– Ріку?.. – голос тремтів від переляку. – Це жарт чи твій «ідеальний шаєр» повернувся? ..

– Не забувайте про пристойність, леді, – кожне слово ніби вганяло мене в металеву підлогу. – Незважаючи на наші фривольні стосунки, знайте своє місце.

Я ніколи не відрізнялася слабкими нервами, але тої миті почувалась на межі непритомності. Як же так?! Рік визнав, що здатен правити і без вигаданої ним самим «маски справжнього правителя», і все налагодилося!

Ледь помітний у сонячному світлі спалах фотоапарата змусив мене часто закліпати.

– Що за фокуси?! – Перед тим, як заплющити очі, я встигла побачити, що шаєр сміється. – Не смішно! Ось реально не смішно! Нітрохи!

– Бачила б ти своє обличчя, Аню.

– На своє подивися! – полегшення упереміш зі злістю погано сприяло підбору слів. – Негідник! Що за ігри?!

Рік передав мені фотоапарат, не так давно відібраний у Жаклін.

– Упевнений, ти сумуєш за речами зі свого світу. Бери і користуйся. Акумулятор повністю заряджений, пам’ять очищена.

– Пихатий шаєр – точно не те, чого мені не вистачає! Ще раз так зробиш, і…

– І?..

– І пошкодуєш! Отримаєш справжню Ньепу, або кодло зла, або ворожу шпигунку, або…

– Вважатиму це обіцянкою.

Він стояв біля краю палуби і поглядав у далечінь із видимою байдужістю. Здавалося, досить легкого поштовху, щоб відправити його на заслужене купання в спокійні води Далайни. Я зціпила зуби і сховала руки за спину, щоб не зірватися. Хтозна, що там внизу? Раптом залізні штирі чи щось таке? Про конструкцію підводних човнів я мала дуже туманне уявлення і не збиралася поповнювати прогалини в знаннях за допомогою здоров’я шаєра.