29.4

Я очікувала на це питання… Навіть визначилася з відповіддю:

– Я повинна. Ми не живемо у вакуумі. В мене є обов’язки перед сім’єю, друзями, роботою і навчанням. Мені треба повернутися, від цього багато що залежить.

Рік глянув на мене прямо, в його очах читався неприкритий смуток:

– Повинна і хочу – різні речі.

– А як часто ти ставиш бажання на перше місце? Раз на рік чи ще рідше? Все твоє життя – зобов’язання перед суспільством! Не кажи мені про мрії! Наше дитинство давно минуло!

– У тебе є Ластонія і «МАКІС», – відрізав шаєр. – Ти можеш вибирати.

– Що вибирати?! – З мого погляду, вибору у мене не було і не очікувалося. – Світ?! Тільки не кажи, що ви дозволите мені скакати поміж світами. Це дуже небезпечно для Долінеї. Керейра – індивідуаліст, але й він втягнув у це безумство купу народу. Уяви, що почнеться, якщо про переміщення дізнаються всі! Я не хочу, щоб твій світ зруйнували заради забави!

Рік допоміг мені спуститися на витоптаний берег і махнув охороні, відправляючи їх геть.

– А ти не думала, що ми теж зацікавлені в дослідженнях іншого, технічно розвиненішого світу? – промовив тихо. – Долінея терпіла Ластонію багато років. Ми вивчали їх, поки вони вивчали нас. Це був корисний досвід.

Полуденне сонце відчутно припікало. Я розстебнула кілька ґудзиків сорочки і зірвала листок лопуха, щоб обмахуватися ним як віялом. Разом із листком спурхнули метелики – невеликі, яскраві, на подив швидкі. Вони пронеслися між нами і зникли в заростях старого верболозу, якимось дивом уцілілого після недавньої пожежі в посольстві.

– Ви знищите пристрій Керейри, Ріку, – псувати чудовий день суперечкою не хотілось. – Я знаю це. Ризик надто великий, щоб кидати все на самоплив. Питання в тім, у якому світі я буду на той момент. Облишмо сумне. Час іще є, згоден?

– І час, і варіанти.

Я схопила шаєра за одяг і смикнула до себе, змушуючи нахилитися ближче:

– Ти про що?..

– Про те, що можливо все. Не хочу нічого обіцяти, аліє, але не ховай свої мрії просто тому, що комусь вони здаються неправильними. Я вірю тобі, й інші одного разу повірять! Переміщення – питання декількох днів, можливо – годин, у гіршому випадку – тижнів. Навчися контролювати своє силове поле, і половина проблем вирішиться. Не приховуватиму: це вимагатиме часу і зусиль. І… Що там сталося?

На борту пролунали гучні голоси і виник активний рух. Люк стукнув, прогуркотіли поспішні кроки…

– Леді, вам знайоме це? – До нас підбіг учений у круглих окулярах, недбало розмахуючи допотопним телефонним апаратом.

– Як і вам. – Я не зраділа тому, що нашу з Ріком довірливу розмову перервали через дрібниці. – У Долінеї такі є на кожному кроці.

– Взагалі-то немає, леді. – Вчений буквально запхав апарат мені в руки.

Я глянула на шаєра. По його обличчю не можна було прочитати зовсім нічого. Легка посмішка і ледачий погляд… От же актор! Ніби й не він тільки що збирався попросити мене залишитися в його світі!

– Стривайте! – Поки я дивилась на Ріка, вчений майже досяг підводного човна. – І що з цим робити?!

Він не обернувся. Його думки вже захопило щось інше.

Я зняла масивну слухавку, покриту грубими подряпинами і підпалинами. Звичайний пристрій без багатообіцяючих вогників усередині і непомітних кнопочок. Хіба що напівстерта символіка була незвичною – принаймні для мого рідного світу. У Кано стояв схожий апарат, та й ще десь промайнув один… Чи мало значення, де саме? Гадаю, ні.

– Мені здавалося, такі унікуми, як ця людина, бувають тільки у фільмах, – зауважила я. – Справжній божевільний учений…

– Він цілком нормальний, Аню. – Шаєр забрав у мене телефон і оглянув його зусібіч, добряче заплутавши провід. – Упевнений, у нього і довідка є. І… По-моєму, я чую гудки.

– Та невже? – Слухавка перекочувала до мого вуха. – Що за? .. Точно! Це ж Аріна!

– Де?

Я підскочила до Ріка і почала люто крутити диск. Вихід на міжнародну лінію… Код міста… Номер…

– Тобі не здається, що варто було б спочатку провести дослідження? – Шаєр терпляче тримав апарат. – Наші ластонські друзі обожнюють усе підривати. – Його очі запевняли, що ствердна відповідь недоречна. – Дай-но мені цю штуку і відійди подалі.

– Виклик іде! – Тої миті «чарівний» телефон у мене не забрав би й сам Дракон-засновник. – Боже ж мій, виклик!

Рік струснув головою, відкидаючи волосся з лоба.

– І до чого тут Аріна? – запитав, намагаючись відігнати метеликів, що знову заметушилися між нами.

Я змахнула їх легким рухом, прибрала його неслухняне пасмо і міцніше стиснула слухавку.

– При тому, що вона щодня розмовляла з матір’ю і сестрами! – пояснила швидким шепотом. – Тсс!..

– Алло? – відповіли мені в телефоні.

– Мамо?.. – Невже це була реальність? А раптом телефон змастили отрутою пустельного дракона, і рідний голос, що звучав з іншого світу, – не більше ніж ілюзія?! – Ти мене чуєш?