*3*

Що таке потяг? Масивна машина, покликана доставляти  товар чи пасажирів з точки А в точку Б? Один із найнеобхідніших винаходів людства? Потяг – це ціла країна, що має президента, який задає їй напрямок руху, місцевих управлінців у кожному вагоні, що піклуються про добробут всередині, та власне населення – єдиний та неподільний народ потягу.

Ти стаєш частиною цього народу, щойно провідниця надірве твій квиток. Ні, ти стаєш його частиною, щойно той квиток придбаєш, бо він як паспорт. А кожна поважаюча себе країна видає громадянам паспорти. Та дні минають і настає час поїздки. Той самий час, коли, переступивши поріг потягу, потрапляєш до місця, у якому стираються кордони часу й простору, і розумієш, що потрапив ти не до транспорту, а в сім’ю.

У потязі всі як рідні. Та, навіть якщо ти не бажаєш вливатись до дружніх посиденьок, усе одно долі слухача тобі не оминути.

Якось, не маючи настрою підтримувати купейну розмову, мною заздалегідь була обрана верхня поличка. Сон полонив мене, щойно вділося припасувати навушники та відвернутись. Мозок, до якого долинали далекі о́брази, навіяні піснями, трансформував їх у дивовижні видіння, не обтяжені особливим сюжетом, аж поки не відбулась зупинка на станції. Допоки свідомість вловлювала причину припинення руху багатотонної колиски, час посадки минув і можна було далі ніжитись в обіймах сну під рівномірне «чучух-чучух».

При спробі змінити положення подушки, мною був випадково висмикнутий один навушник і стало зрозуміло, що в купе з’явились нові постояльці. Сон як рукою зняло, та виду подавати не хотілось, тож варто було спробувати прислухатись, про що між ними зайде мова.

Одразу стало зрозуміло, що моїми сусідами стали бабуся з маленькою онучкою. Дівча вперто відмовлялося спати, та стара, з притаманною усім людям її віку ніжністю, лагідно вмовляла малечу не галасувати, щоб не розбудити людей (тобто мене), які на відміну від неї, знають для чого існує ніч.

Спливло не менш як півгодини, допоки сусіди дійшли згоди – зійшлися на тому, що бабуся розповість дівчаті казочку. «Напевно чергова маячня про бідних принцес, викрадених злими драконами й врешті врятованими відважними лицарями» - промайнуло в моїй голові. Але цікавість взяла гору і мозок, замість послати сигнал у руку й непомітно одягти навушник, дав команду нашорошити вуха, щоб краще розібрати слова жінки.

«За лісами, за морями та за горами високими розкинулось по долині королівство. Багата земля там була. Говорили люди, що ідеш полем, де не копнув лопатою землю, там скарб лежить один-однісінький – бери, не хочу, або, йдеш гаєм, глип – дерево, а на нім плоди всіх фруктів світу, соковиті та смачні. Там з джерел мед тік, а звірі самі в пастки кидалися. Та біду люди мали, бо ж ніхто за межами тих дивовижних земель не знав, де вони знаходяться. Скільки славних молодців у нескінченних потугах намагались її відшукати, скільки їх пропало в тих пошуках і ліку нема, та й пройдисвіти, що на швидку наживу ласі не полишали надії знайти ті краї. Бувало піде собі один та  поминай як звали. Ні слуху ні духу. Й не знати, чи знайшов та зостався, а чи вовки в степу загризли.

Почув цю байку один бідний хлопчина, та й думає: «Батька-неньки я не маю, обійстя власного також, спробую і я свою долю, як пощастить – знайду землі обітовані й оселюся там, як ні – згину в путі, ніхто й не помітить». І пішов він собі обабіч степової дороги. Босий, худий, а з одежини – саме лиш лахміття. Назустріч йому дідок на коні.

– Здоров був, синку, – дідок до нього.

– Здрастуйте, батьку.

– А чи дорогу куди тримаєш, чи так простуєш? – не злізаючи з коня, допитувавсь дід.

– Дороги я не маю, йду по світу білому, куди очі бачать, – відповіда юнак.

– З якого ти роду-племені? І як звуть тебе?

– Імені не маю. Нізвідки я узявсь і в нікуди піду.

– А коли так, то будь мені за сина. Я тебе з добром-ласкою прийму, нагодую, напою, прихисток дам – живи й радій, лиш небагато спрошу з тебе, – запропонував сивочолий.

– Не треба мені, діду, ні добра ні ласки, ні їства, ні питва, ні даху над головою. Живу і тим вдовольняюсь, а все, що при мені – все моє, – мовив хлопець.

– Як знаєш, – і дідок поїхав.

Йде далі юнак. Годину, дві, аж ось назустріч йому циганка.

– Здоров був, синку, – заговорила вона.

– І Вам не хворіти, – привітався хлопець.

– Ким ти є? Куди шлях тримаєш?

– Я є вільний чоловік, мій шлях – ось ця дорога, – показав під ноги.

– А дай досвідченій жінці ручку, всю правду про тебе розкажу. Я на світі давно живу, багато бачила, багато знаю. Майбутнє твоє погодинно передбачу. Лиш тільки маленько попрошу, – простягнула юнакові кістляву долоню жінка.

– Своє майбутнє я й сам знаю, а міг би Ваше передбачить. Зараз скажете: «Як знаєш» – і далі шляхом підете, – посміхнувся хлопчина.

– Ич, який мудрий, ну як знаєш, – і, оминувши його, циганка пішла собі.

Сонце пекло в потилицю, камінці все частіше траплялися під ногами, та юнак йшов не зупиняючись. Аж ось на шляху татарин. Високий, гарно вбраний, з конем вороним, а до сідла дві діжі прив’язані.

– Салам, друже, – звернувся татарин.