*4*

Яка то краса стрічати холодні ранки! Ви зі мною не згодні? Дарма. Освіжаюча прохолода насправді так надихає на побудову планів. Прокинутися від відчуття холодних пальців вітру на обличчі, відчути, як той обережно відводить неслухняні пасма за вушко й хрипло шепоче: «Прокидайся», після чого ніжно цілує мочку й розчиняється у шелесті зеленого листя. Як добре зрання чути дивовижні розмаїття голосів пташок і розуміти, що саме цей день буде неймовірним, чи це не щастя?

Люблю прокидатися під спів дощу. Невеликого розуму та людина, що вигадала називати ці чарівні звуки шумом. Хмари затягуються густіше. Дощ тріпоче прямо у моє вікно, оминаючи непевний захист у вигляді москітної сітки й осідаючи дрібними крапельками на підвіконні. Не страшно. Пильніше вдивляюся у вуличний пейзаж, краплі починають потрапляти на обличчя. Ніби надворі стою. Шелестять танцюючі зволожені листя, тоненьким струмочком стікає з даху вода. Усе мовчить. Видно, насолоджується мелодією дощу. На дереві навпроти сидить голуб. І не тікає ж. А більше птахів навколо не видно. Та тільки припиняється концерт дощу, нізвідки й звідусюди починають долинати різнобарвні перегуки. І де ж ви всі ховались?

Та щебетати довго не довелось. За якісь миті знов пішов дощ. Сильніший, стрімкіший. Сиджу спиною до вікна і бачу раптове світло. Блискавка. А за нею і грім. Ніколи не було страшно від звуків грому. Навпаки, він тільки викликав захоплення: десь у далині на висоті сотень метрів над землею вітер нагнав хмари, що ті неминуче зіштовхнулись, змушуючи все живе якомога глибше поховатись у свої нори. Яка ж велична та стихія у всіх своїх проявах, нестримувана залізною рукою цивілізації, незалежна від маленьких живих істот, що час від часу шокують землю, воду й небо своїми чудними помислами і їх втіленням.

Підвіконня залите водою. Витираю. Йду на кухню. Чом би не порадувати себе ранковими тістечками. Ставлю кип’ятитися чайник на чай. На фоні хороша музика, а, що не кажи, моя музика дійсно хороша. Міксером замішую тісто, розливаю по формочкам, ставлю запікатися. Правду кажучи, я не є  великим прихильником куховарської справи, втім такі атмосферні дні й існують для того, щоб пізнавати усю красу незвичних та немилих повсякчас речей.

Поки тістечка сходять у духовці, вирішую помити забруднений у ході приготування й наразі непотрібний посуд. Трек переходить у зону кульмінації, поневолі починаю підтанцьовувати. На цьому все не спиняється і от я вже з гітарою в руках стою серед багатотисячного залу й виспівую безсмертний «Zombie» Cranberries в що не є найсправнішому рокерському вбранні. Та пісня закінчується. І от я знову посеред кухні в піжамі з недомитою кухонною дощечкою в руках. Посміхаюся своїм же мріям й продовжую справу.

Дивна річ, коли готує мама (а мама для мене гуру куховарства), тістечкам вистачає менше ніж десяти хвилин, щоб у повній мірі спектися і радувати око рум’яною скоринкою, а шлунок збуджувати солодкими пахощами, однак варто мені взятися за цю нехитру справу й ось я уже півгодини очікую, поки допечеться перша партія. Так, певно, можна й з голоду померти.

Спеклися! І навіть не згоріли. Я – молодець. Поки ці красені остигають, саджу до печі наступні. Згадую за чайник, що він ще бозна коли закипів. Запарюю чорний без цукру. Сервірую місце біля вікна, відчиняю, власне, вікно й розумію, що дощ закінчився, пташки виспівують романси, небо прояснішало й видно його голубизну, частково прикриту сніжно-білими скупченнями хмарок, з-за яких обережно визирає сонце. Давно ж тебе, золотооке, видно не було!

Вимикаю музику й вмощуюся зручніше. На те є дві причини: по-перше, тістечкам ще півгодини пектися, по-друге, чи ви коли-небудь спостерігали, як чудернацько краплі катаються на заколисаному вітром листі й урешті падають на розмоклу запашну землю. Признайтеся, всім же подобається цей неймовірний запах. Запах вологого асфальту. Ніби крок у дитинство, коли вперше виходиш на прогулянку після дощу й не можеш зрозуміти, чи цей чарівний аромат тут віднедавна, чи то відома дитяча неуважність вирішила пропустити дивний всюдисущий дух і аж он коли дозволила звернути на нього увагу.

Чарівний запах, солодке тістечко, теплий чай – у цьому нехитрому списку для продовження логічного ланцюжка не вистачає тільки міцного сну. Однак, не можна. Ще не вся випічка готова, не весь посуд помитий, не весь чай випитий. Проти волі полишаю зону комфорту й повертаюся до буденних справ. Все ж, як добре інколи відкинути повсякденну рутину й побути наодинці з природою. У такі моменти стає зрозуміло, як сильно любиш життя.