*6*

Пробило восьму вечора. Маятник помірно хитався на годиннику. Стрілки з постійною швидкістю цокотіли на циферблаті. У каміні потріскували дрова. За вікном мела хурделиця. Кімнату переповнював терпкий запах глінтвейну. Ми сиділи поряд каміну й мовчали. За роки міцної дружби, здається, обговорили усі можливі теми, що на схилі літ лишається тільки мовчати. Так в зимовий вечір, розділені кругленьким дубовим столиком, що тримав наші напої, ми споглядали як згорають бруски сухої деревини, обертаючись сивим попелом і осипаючись на дно вінтажного каміну.

Кожен думав про щось своє. Я згадував наше знайомство. Замолоду мені доводилось бувати у різних куточках цієї дивовижної планети. Коли подорожуєш, розумієш, що насправді не така вона й велика, як усі ми звикли вважати. Отож, коли наша група спільно з британськими археологами проводила розкопки неподалік Шалон-ан-Шампань, досліджуючи об’єкти, що знаходилися поблизу місця історичної битви – битви на Каталаунських полях, я надто захопився тамтешніми краями. Насолоджуючись чарівними пейзажами, навіть не помітив у який момент до мене підійшов молодик із британської групи, приєднавшись до споглядання. Якийсь час ми просто стояли, аж поки він чистою українською не запитав, чи відома мені історія цього незвичайного краю. Правду кажучи, це було неочікувано. Ні, не те, що британцеві відомі історичні тонкощі історичного ворога, скоріш те, як невимушено йому вдавалося спілкуватися українською. Не звертаючи уваги на моє здивування, співбесідник повідав мені і про найдавніші археологічні знахідки даного регіону, і про Шампанські ярмарки, і про роль у Столітній війні, й багато про що ще. Мушу визнати, його обізнаність мене вразила не менш як схильність до розуміння мов. Я вийшов зі ступору, саме посеред оповіді про розгортання воєнних дій у період Революції XVIII століття. Не наважуючись перебити, дослухав до кінця й… почав говорити англійською. Вираз обличчя мого співрозмовника в той момент не передати словами. Врешті, довго триматись мені не стачило сил і я розійшовся сміхом. Зі мною «відмер» і британець, як з’ясувалося пізніше – українського походження.

Скільки води сплило з того часу. Ще, пам’ятаю, як були ми в Тибетських горах, пішов мій друг води принести. І пропав. Уся наша експедиція з місяць шукала його там, аж поки під час чергового привалу одна худенька-маленька панночка невдало обперлась на скелю й з’їхала кудись углиб. Як виявилось, там була щілина, що переходила у міжскельний хід. Пройшовши кількадесят кілометрів вздовж тунелю, ми вийшли на площу, виміщену кольоровим камінням у вигляді певного візерунку, в центрі якого стояла кількаметрова кам’яна статуя Будди. Ми потрапили у гірський монастир буддистів. І не тільки ми. Першим перехожим монахом виявився, як гадаєте – хто? Він самий! Втім, і досі, цього пройдисвіта тільки за смертю посилати.

Ледве вмовивши рішуче налаштованого юного монаха розстригтись назад у прості смертні, ми якомога швидше полишили гори. Варто зазначити, що, й до того не надто балакучий, друг став узагалі відлюдником. Увесь час думав про своє, незрозуміле нікому, та й зараз цим займається. Його думки десь далеко, та я все одно їх відчуваю. Ми думаємо однаково. Щоправда він – загадково, багатозначно, а я – більш прозаїчно. Та все ж, висновки маємо схожі.

Уперше це виявилося, коли ми вже були досить дорослі й досвідчені, а друг навіть мав малолітнього сина. Ми поїхали серед осені до Ірландії. Поки дружина товариша (а нею стала саме та студентка, що своєю необережністю дозволила відшукати майбутнього чоловіка в горах Тибету) з сином ще спали, ми, лишивши коротку записку, відправились у море (насправді – у озеро), для справжньої чоловічої забави – риболовлі. Це не була та безпечна ловля, коли тягаєш карасиків для вечері біля багаття, ми планували зловити щось більше.

Близько п’ятої ранку, відпливши на значну відстань від берега – закинули вудочки. З півгодини непорушного мовчазного сидіння принесли нам нічого. Переглянувшись й кивнувши один одному, взялися кожен за свою справу: я змінив наживку, друг узявся за стерно. Ми вирішили використати троллінг. Цей рибацький метод полягає у тому, щоб постійно рухатися, тим самим створюючи ілюзію, ніби рибка-наживка сама по собі пливе водою, для приманки крупних хижаків. Тієї пори року вода холодна і риба, у пошуках здобичі, йде на глибину, тож ми вирішили дослідити усі глибокі місця озера. Але довго чекати не довелося, вже наступної години ми вловили кількадесят невеликих рибин, що кожна з них не нараховувала й кілограма ваги. Однак слабкодухість ніколи не була однією з наших рис, тому вирішили, що до мети – гігантської рибини – лишилось усього кілька кроків. Голодні й холодні ми просиділи до обіду без жодного натяку на успіх. Коли перебування в озері перевалило за півдоби змарнованого часу, ми вирішили потроху пливти назад. Втім, не здолавши й третини шляху, я помітив неприродний вигин вудочки. Це означало лише одне  – щось проковтнуло наживку. Сповістивши про це товариша, я вхопив снасті й почав тягнути. Створіння впиралося, виривалося й не хотіло йти до рук. То була щука. І не звичайна – справжній ірландський монстр! Кілограмів двадцять живої ваги! Кілька разів вона зробила коло навколо човна, доки не напоролася на підводний камінь й обірвала волосінь. Напруження на судні можна було різати ножем. У мовчазному обуренні ми продовжили шлях до берега.

Загалом, то був чудовий досвід, навіть незважаючи на вичитування дружини друга (в першу чергу з приводу змістовної записки: «На риболовлі») й бронхіт, що прикував двох недолугих рибалок до ліжка на півтора місяця. З ким би ще мені вдалося так цікаво підкосити здоров’я.

Я посміхаюся. Мимохідь звертаю увагу на товариша. Він також затримав на зморшкуватому обличчі усміхнено-задоволений вираз. Не я один поринув у спільні спогади прожитих літ. Така-то вона дружба.