*7*

Люблю шахи. Перш за все тому, що ця гра змушує мислити глобально. Люблю мислити. Це основний етап саморозвитку. Всі ми живемо, щоб розвиватися. Нас розвиває все велике, що сховане у малому. Як от шахи.

Ми сиділи дружною групою у тьмяно освітленій вітальні. Нас було близько десятка. Різного віку, статі й розумового складу, ми зустрілися недавно. Хтось з присутніх був моїм давнім другом, зустріч з яким відбулася вперше за багато років, з кимось я була знайома недавно – зі вступом до університету, когось бачила вперше. Втім, усе це не завадило нам ось так приємно проводити час у пустому гуртожитку, що кілька діб тому відкрив свої ґрати й випустив спраглих студентів на волю – додому на канікули. Я зосталась. Окрім мене зоставсь друг з економічного (він був на рік старший; ми познайомились у їдальні) та найпопулярніша університетська пара моїх років: він – юрист, вона – філолог, приємні люди. Проїздом був мій друг дитинства з двома своїми товаришами та нареченою, що вирішив разом і літак почекати, і мене провідати. Пізніше до нас доєдналась аспірантка-хімік – весела, невисокого зросту, дівчинка, що з легкістю вливалась у будь-яку компанію.

Таким колоритним збродом ми робили вм’ятини в диванах вітальні з годину, розповідаючи цікаві історії, згадуючи минуле, ділячись планами на майбутнє, поки юрист з паралелі не запропонував зіграти у шахи (він ще на першому курсі привіз). Ідею підтримали із захватом і вже за кілька хвилин на кругленькому столі стояла дошка, по різні сторони якої у повній бойовій готовності очікували команди нападу війська́. Мушу визнати шахи юрист мав завидні: вирізані якимось львівським майстром з півстоліття тому на замовлення діда нинішнього власника ексклюзиву.

Коли інші ще не встигли втамувати захват, очухався мій університетський друг-економіст, заявивши, що «…між іншим, пані та панове, серед нас є видатний шахіст, геній свого часу і просто неперевершена людина…», словом, з таким пафосом мене представляли публіці вперше. Не скажу, що я дійсно зірки з неба знімала, але певні вміння вести шахову партію у мене були. Довга історія, я просто подякую і вклонюся дідусеві.

Тож, після гучного представлення, люди так би не називалися, коли б не вирішили мене переграти. Хлопці змінили положення меблів і вийшло так, що глядацький диван розмістився збоку дошки, а крісла гравців стояли навпроти. За одне з них, те що спинкою стояло до дверей, всадовили мене, на інше ж, на правах власника раритету, приземлився юрист. За ним одразу ж стала філологиня. Хоча у мене з нею були досить непогані відносини, все ж вона, як вірна й віддана дівчина, прийняла позицію свого коханого. Гідний вчинок. На краю дивану, що був ближче до мене розмістився один з супроводжуючих мого давнього друга. Цей хлопчина був досить веселим, душа компанії, я б сказала, і йому було цікавіше спостерігати за моїми «па», позаяк реклама моєї скромної персони на нього справила неабияке враження. Поруч нього сіла аспіранточка. Вона старша на чотири роки, але виглядає настільки тендітно й по-дитячому, що без теплоти в голосі про неї й говорити не варт. По-центру сидів власне мій товариш з дівчиною. І якщо його виважену натуру наш імпровізований турнір ще якось цікавив, то його панянка, чи то від втоми, чи від безмежного кохання, з посмішкою на обличчі й заплющеними очима, насолоджувалась рівномірним стукотом серця свого милого, розмістивши свою тендітну голівоньку у нього на грудях. Завершав ланцюжок другий товариш парочки. Це був середнього зросту, але досить кремезний хлопчина, що явно не виділявся високими розумовими здібностями й, здавалося, абсолютно не цікавився дійством, учасником якого він, опосередковано, але був. Балакучий економіст зайняв позицію стоячи, втім, не за мною, як це зробила філологиня, а навпроти диванних уболівальків, на правах судді, я вважаю.

Отож, коли шахові елементи зайняли свої позиції і все було готове до старту, почалася гра. Я, на жаль чи на щастя – судіть самі, не Артур Конан-Дойл і не Агата Крісті, тому тримати напругу, приховуючи істинність намірів, принаймні у оповіді, не буду. Лише зазначу, що до слів мого університетського побратима практично всі (не рахуємо веселого нового знайомого й хімічку) поставились скептично, а найбільш – самовпевнений юрист. Власне, це й дало мені перевагу в першому раунді. Але, про все – по-порядку.

Партія почалася ще до першого виставленого опонентом пішака (мої були чорні; грали згідно стандартних правил), коли з упевненою посмішкою правовик зробив свій хід й вальяжно відкинувся на спинку крісла, схрестивши при цьому руки. Тендітні долоньки коханої одразу перемістились на плечі опонента. Насміхається. Але це не страшно. Спокійно роблю свій хід. Очі від дошки не відриваю. Як він це сприйме? Насправді байдуже, хай думає, що злякалась, а чи що надто зациклена на грі. Мало що може привидітись, я йому в голову не лізу. Хмикнувши, юрист робить другий хід і знов спостерігає, втім, тепер руки не схрещує. Чи то почуття переваги зникло, чи побачив у мені гідного супротивника. Малоймовірно. А гра йде. Глядачі в напрузі – на початку не зрозуміло, на чиєму боці згодом опиниться перевага, тож, заціпенілі, за грою слідкували двоє з моєї групи підтримки, якщо дозволите так назвати, окупувавших мій край дивану, вболівальників, а також дівчинка-мовник (перекладач, здається). Досить спокійно виглядали двоє моїх кращих знайомих з усього зброду. Й абсолютно незацікавлені грою були наречена одного з прагматичних друзів та його ж супроводжуючий, що все ще дивився кудись «у нікуди».

А я дивилася на дошку. Спокійно й врівноважено, крок за кроком, змушувала все більше напружуватися власника антикваріату. Черговий його хід і посмішка переможця на обличчі. Ну звичайно ж, ще кілька ходів і перемога у нього в кишені. А це ж така вагома причина вкотре довести, що жінка не може бути стратегом, а має чітко й беззаперечно виконувати вказівки свого мудрого чоловіка. Він і пару собі таку вибрав: милу, вродливу, але піддатливу дівчину, що в неї волосся зібране в елегантну зачіску, приємна на дотик кофтинка й спідниця нижче коліна. Куди ж мені холодній мужичці з характером, в сорочці чоловічого крою й брюках та й тягатися з ідеалом жінки. А тут лише пара ходів відділяють мене від тріумфального провалу й можливості поставити «білу ворону» на місце. І це все в одній нахабній посмішці. Що ж, нехай і надалі так думає. Підіграю-но йому.