*8*

Монотонне цокання. Тиша. Якась недобра. Грім. Розплющені очі дивляться у стелю. Кімната залита густою темнотою. Дивно, ще ж ніби день. Погляд у вікно. І справді –  день. То небо затягло хмарами.

Сон зіпсовано. Ноги самі несуть до вікна. Сідаю на підлокітник крісла, впираюсь коліньми у його спинку, підборіддя кладу на підвіконня; якби хто тільки знав, як я люблю грім. А більше –  блискавку.

Не помічаючи плину часу, у самій нічній сорочці, дивлюсь у вікно і слухаю. Мама б уже нагнала.

Читали всі ці ванільні історії про посиденьки на підвіконні, закутавшись у ковдру і з чаєм у руках? "Естетика",  – кажуть естети. Брехня. Перше бурхливе  зіткнення хмар і тікають ті естети, куди очі бачать, покидаючи і чай, і ковдру, і звання своє "липове" на тому підвіконні. Та ж куди ви? Ось вона естетика! Справжня, жива, напоєна могутністю Стихії і спущена благословінням на зрадливу землю.

"Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю,/ Чому я не сокіл? Чому не літаю?.." Яка б то була честь для мене, побачити стик парових гігантів зблизька: побачити народження справжньої природної електрики, що блискавкою чи лупить у землю, чи огортає скупчення хмар. Яка ж вона гарна та блискавка. Термін її життя - лічені миті, а вона умудряється підкорити своїй волі усіх людей, що їм вдалось її побачити. Однак звичайна володарка неба й близько не стояла поряд своєї меншої сестри - шарової блискавки, що може не тільки спускатися на землю, а й навідуватись у будинки. Як же я хочу побачити таку. Хоча б раз у житті, більше не треба, я вдовольнюсь подібним знайомством зі Стихією. Та поки не доводилось.

Як же заворожують ті сірі згустки чистої природньої сили. Летять, пливуть, стикаються, а звук такої сили, ніби все те відбулося не за сотні метрів від тебе, а прямо над вухом. Той самий звук страшного тріскотіння, коли розумієш, що насправді – нічого не тріснуло. Той самий звук падіння масивного предмета, коли розумієш, що нічого не впало. Те саме засліплюючи світло, що здається, воно останнє, що бачиш у житті.

Чудово насолоджуватися усім цим на самоті. Чому? Все просто, мало хто справді любить такий вияв голосіння природи, а боїться кожен другий. Не терплю вереск і визжання над вухом, особливо у період насолоди чимось воістину прекрасним. Моя цинічна натура взагалі вважає, що зі страхами треба або боротися, або, хоча б, нікому їх не показувати. Але, по-перше, не слухайте мене, по-друге, це оповідь, а не психологічна новела, тож закинемо перелякане суспільство на задвірки зросту справжньої естетики й продовжимо насолоджуватися Стихією.

Спостерігаю за хмарами, а їх не видно. Злились в одну масивну купу. Кому ви брешете, зрадниці? Чи мені не відомо, що пройде час і від вашої могутності тільки самі спогади лишаться? Пройде гроза, ущухне крик дощу, відлунням грім покотиться удаль, зникнуть з небесної арени воїтельки-блискавиці й життя повернеться у звичне русло. Повиповзають зі своїх сховків птиці, пороз'їжджаються на дорогах машини, вийдуть на вулиці люди. І, ніби, нічого й не було, лиш хтось води поналивав та температуру повітря знизив. А хмари... Вони ще є, та вже не такі страшні. 

Ще вдалині рокоче грім, мовляв: "Постійте-но, блазні! Я ще повернуся!" А це вже не важливо. Цвірінькають пташки, гавкають собаки, обговорюють свої "нагальні" питання люди. Та в моїй кімнаті все ще темно, незважаючи на те, що день. Я повертаюся до ліжка і лягаю спати. Симфонія зіграна. Концерт завершено. Аплодисментів не чути.