*А життя продовжується*

Пар клубками здіймається трохи вгору і, сколиханий холодним повітрям з вікна, повільно залітає в кімнату. Стигне чорний чай. У шибку настукує дощ. Поверхом нижче ніжну мелодію виграє фортепіано. Я в раю?

Дивлюся в даль. І думаю… Не про щось конкретне, ні, у такий час думки не бажають збиратися в єдине ціле, тому для роздумів мені надано широкий простір неосяжної матерії. Думки є матерія. Їх можна торкнутися, стиснути в кулаці, надути, ніби повітряну кульку, лягти на них і попливти. Далеко можна пливти на матерії думок, багато можна бачити, відчувати.

Мої думки сірі. Чи темно-сині. Думки є зло. Забагато усього недоброго довкола. Навіть у голові. Світла не видно. Сліз немає. Слів також.

Мої думки є гори. Високі сірі гори – кам’яні брили, до верху покриті пилом. Під ними ліс. Холодний і чорний. Там водиться щось страшне, але я туди не лізтиму. Тече ріка. Темно-темно-синя. Дна не видно. Чи є воно взагалі у таких рік? У моєї немає. Вода не крижана, але торкатися її не хочеться. Рікою пливе човен, збитий зі старих прогнивших дощок. Визирають хижаки. З води, з гір, з лісу. Вони не підійдуть – чекатимуть, поки човна приб’є до берега. Сірий пісок і калька на березі, що затягнутий густим молочним туманом. Неба не видно. Воно відрізане від занепалої землі похмурими хмарами-велетнями, що їх жене вітер.

У ту ж сторону жене він і човна. У човні дівчина. Світловолоса, блідолиця, у довгій білій сукні. Очі її заплющені. Чи вона спить, а чи померла?

Човен пливе, купа голодних очей позирає на дівчину…

Захолонув чай. Припиняється дощ і з-за нещільно сплетених хмарин визирають тонкі промені сонця. Золотаві, вони виблискують зайчиками у калюжах, відбиваються від вікон сусідніх будинків, лоскочуть обличчя, подекуди потрапляючи у очі. Пропала атмосферність. Стихли звуки піаніно. А життя продовжується.