2

- Слухай, я не хочу сісти як спільниця. У мене інші плани - за два роки я вступаю на юрфак! - Діна викурила вже третю цигарку. Вона знала, наскільки це жахлива звичка, та не могла себе змусити кинути, чи хочаб перейти на електронні. Батьки би навіть не лаялись, дізнавшись на що вона витрачає кишенькові гроші, та їй більше подобався класичний спосіб вдихати смоли.

- Та ні… Я не…

- Боббі, ти моя подруга, тому я скажу, як є - годі мямлити! Тельбухи того малого пісюриста, який намагався тобі сподобатись, досі розмазані по околиці. Ми мусимо сказати, що вчора він був з нами. О котрій прийшов, коли пішов, хто ще був на вечірці… В поліції про це і самі незабаром про все дізнаються, і буде дуже  дивно, що з поля зникло опудало у той самий вечір, коли ти про нього розповіла страшилку, після чого з малим сталося отаке. Чи ти когось викриваєш? Твій новий дружок - маньяк?

- Я ні з ким не зустрічаюсь, і мені ніхто не розповідав ту історію, ясно!? Я її сама вигадала... Вона мені наснилась!

- Ти дуже кепсько брешеш...

- Це правда!

Діна скинула руки і повернулась в бік грального майданчику, де першачки гуляли в очікуванні на своїх батьків. Вона нарахувала кілька порушень, згідно з якими, віписала би два штрафи шестирічкам, за псування громадського майна, та один їх вчительці, за утиск, що до волевиячлення. 

- Дін, кажу тобі, я нівчому не замішана. Я не знаю нічого про зникнення опудала, а та страшилка... Це був жахливий сон. Я хотіла його забути... Тож підійшла до вікна і проговорила: "Куди нічка, туди і сон"...

- Що-що..?

- Так бабуся навчила. Вона каже, щоб поганий сон не справдився, треба підійти до вікна, подивитись вдаль і сказати оте. Щоб все зло розвіялось... Боббі запустила пальці в курчаве руде волосся, вхопилась за нього і легенько посмикала. Раніше це допомагало від головного болю. Але не сьогодні. Звістка про малого шокувала її, але вона намагалась не подавати вигляду. Проте перед Дін не варто було і старатись. Вона бачила всіх наскрізь, здавалось навіть, що вона вміє читати думки.

- Ясно, - Дін загасила недопалок об цегляну стіну, обійняла великі зошити із права і англійської й направилась з нички за спортзалом. 

- Оце і все? То мені більше тобі не дзвонити?! - Боббі здавалось, що вона зараз лусне від гніву. І їй хотілось луснути, заляпати шматками свого знавіснілого серця, яке боліло і, ні, воно не калатало, воно тремтіло, наче у пташки. Дін зупинилась:

- Мені треба подумати. Я не знаю, що ще тут сказати. Знаєш, я вірю тобі, але і не вірю теж. Не сняться людям сни, після яких інші гинуть. Ми не у Гравіті Фолс. - Вона говорила через плече, як завжди, коли не хотіла мати стосунку до справи, до якої вже охолола.

- Ти підеш у поліцію..?

- Я до цього схиляюся... Бувай. Побачимось.

Боббі залишилась сама. Здається цього разу їй не вийти сухою з води і найгірше те, що вона цього разу ні в чому не винна. То справді був сон, лише поганий сон. Коли у вівторок вона втекла з уроків, бо в класі було надто холодно, а мряка за вікном нагадувала радше не наближення літа, а осінь, Боббі розмірковувала, як дійти до своєї схованки непоміченою. Найвірогідніше було зрізати через стару ферму з опудалом. Тож вона так і зробила. Була половина по другій, та складалось відчуття, що вже сутеніє. Кілька днів від дощу не було продиху. Земля стала в’язкою, стояли калюжі, глибину яких неможливо передбачити. Боббі старанно їх оминала, боялася забруднити взуття. Це були її єдині кросівки, тому носила вона їх надзвичайно обережно. Старий будинок стояв на підвищенні, його називали мазанкою, та навряд чи він таким був насправді. Боббі бачила цю халупу на старих фотографіях, чи то з часів революції, чи то з якихось інших репресових подій. Хата аж нітрохи не змінилась: побілка шматками відпадала, подекуди на ній ще залишився вилинялий малюнок, здається соняхів, паркан, де ще залишився, покосився, а на дворі купа якогось непотребу - розламане і поїдене іржею господарське приладдя. Далі за хатою був корівник і курник. Боббі ніколи не бачила, щоб там ходила худоба, і ніколи не бачила, щоб на ганку горіло світло, хоч і кажуть, що тут хтось живе. У небі почало гриміти, піднявся вітер. Почав накрапати дощ. 

- От, гадство. Ще дощу не вистачало! Та нічого, нічого... Зараз мину ферму і незчуюся, як буду у себе. 

Вітер кинув їй в обличчя купку масної землі. За кілька секунд він набрав сил і йти йому назустріч стало непросто. Здавалося, що на неї суне невидима стіна. Боббі звернула із заздалегідь спланованого маршрута, і пішла до хатини: "Хоч там сховаюся. Може ніхто не помітить і вдасться перечекати буревій."

Насилу дійшовши до ганку, Боббі видихнула. Вона була мокра до нитки і по вуха в землі. Її кросівкам прийшов кінець: вони стали схожими на два кавалки лайна, у яке вона вступила. Дощ боляче поколов її тонкими крижаними голками, а вітер збивав з ніг, віддаляючи від схованки. Нарешті, укрившись за якоюсь велетенською скринею, що стояла на ґанку, Боббі видихнула. Такі бурі зазвичай швидко вщухали, Боббі сподівалась, що ця не стане винятком. Вона провела по обличчю долонею, щоб витерти воду. Вона виявилась рожевою. Щось из бруду, що вітер кидав їй в обличчя, поранило її. "Сподіваюсь то маленька подряпинка, інакше мама прибє." Її і так чекала прочуханка за кросівки і, мабуть, за промоклий одяг. Та це проблема для Боббі в майбутньому, а зараз все гаразд, вона в укритті. Хай замерзла, її аж беруть дрижаки, і, вона, мабуть, захворіє. Та це буде потім, а зараз усе гаразд. Боббі дістала телефон. Це була просто звичка, коли зупиняєшся треба дістати телефон, подивитись що там. Але на телефон нічого не було, бо мережі не було. “От лайно! Якщо мама не дозвонилась... Або прислала повідомлення, а я все ще не відповіла, мені капець. Трясця! Сьогодні не мій день...” Дощ завісою укрив поле. Нічого не було видно. Навіть опудало зникло з поля зору. Може, його змило дощем? Брудна вода потоками стікала з даху і голосно льопала десь позаду. Злива і не думала вщухати.