3

Я не став заперечувати. Я дійсно відчував себе дуже утомленим і знесиленим.

Ми повернулися в халупу товариша, де мене чекало приготоване ліжко. Впавши на нього, я миттєво заснув, але мій сон в ту ніч не можна було назвати спокійним і безтурботним. Всю ніч мені снилися різні кошмари і жахи, тому прокинувся я абсолютно розбитим і, прощаючись з університетським другом, був твердо впевнений в тому, що навряд чи ми побачимося ще коли-небудь. Мені було шкода Михася і його сім'ю, але я нічим не міг йому допомогти, і мені дуже хотілося якнайскоріше покинути це місце.

До кінця дня я закінчив все свої справи і вже збирався було найближчим же рейсом автобуса забратися геть, коли задзвонив мій мобільник. Прийнявши виклик, я почув голос Михайла:

– Руслане, ти ще в місті?

– Так... – розгублено відповів я.

– Можеш зараз приїхати до мене? Мені сьогодні дуже потрібні твої допомога і підтримка.

– Ну, якщо це так важливо… – я вагався.

–            Повір,  це  дуже важливо. Я з нетерпінням чекаю тебе.

Робити було нічого і, зловивши таксі, я знову відправився в селище Михайла.

На той час погода істотно змінилася. Густі темні хмари щільно заволокли небо. Крижаний вітер люто крутив опалим листям і першими сніжинками. Глухо стогнали високі ялини і сосни. Здавалося, ніби назріває буря.

Я застав Михайла і членів його сім'ї в стані важко приховуваного хвилювання. Дружина з дітьми тулилися в кутку кімнатки, а Михайло запросив мене до столу повечеряти. Я вже встиг щільно і смачно поїсти в ресторані, тому ввічливо відмовився і попросив розповісти друга, для чого ж я так терміново знадобився йому.

–            Добре, тоді можна відразу ж узятися за справу. Давай вийдемо на вулицю, –облизавши сухі губи, хрипко вимовив Михайло.

Ми вийшли з халупи і попрямували до величезної білої будівлі, яка підносилася посеред садиби. Михась швидкими кроками йшов попереду мене, рішуче кидаючи на ходу:

– Сьогодні, нарешті, я розберуся з цією нечистю назавжди!... Перемога або
смерть!... Свобода або погибель!... Немає більше сил моїх терпіти все це...

– Про що це ти? Куди ми йдемо?

– Ми йдемо перемагати нечисть в моєму будинку. Мені дуже потрібні помічник і свідок. Ти готовий для такої місії? Не здрейфиш? Не кинеш мене у відповідальний момент?

– Ні, звичайно ж, я тебе не підведу, – відповів я, розуміючи, що божевілля друга приймає все більш критичний вигляд.

Заскрипіли важкі металеві двері. Ми увійшли до будинку. Ніздрі залоскотав запах цвілі і ще чогось терпко-кислого. Коли Михайло запалював свічку, в його руках спалахнув сірник. У її нерівно миготливому світлі я побачив, що знаходжуся у великому передпокої, на стінах якого подекуди встигла облупитися штукатурка.

По широких мармурових сходах ми піднялися на другий поверх і пройшли в простору вітальню. Тут знаходився камін і мінімум меблів – дві старовинні книжкові шафи, декілька антикварних стільців і дерев'яний письмовий стіл.

Михайло підійшов до столу, дістав з кишені куртки декілька товстих церковних свічок і акуратно розставив їх по кутах стільниці. Швидко глянувши кудись в напівтемний кут кімнати, він тихо шепнув мені:

– Посидь хвилинку тут. Я принесу все інше.

Не встиг я і рота відкрити, як мій божевільний друг вибіг з кімнати. Робити було нічого, я взяв в руку одну з свічок і почав оглядати приміщення, в якому залишився в абсолютній самоті. Товсті стіни з білої цеглини, візерунчасті підвіконня і карнизи, величезні вікна і високі дзеркальні стелі. Все це наводило на думку, що у минулому Михайло Калакун був дійсно процвітаючим бізнесменом. Не дивно, що втрата всієї цієї розкоші так вплинула на його розум.

Раптово я відчув незрозуміле тепло за спиною. А в наступну мить мені вже здалося, ніби хтось уважно розглядає здалека. Різко озирнувшись, я нікого не побачив, але відчуття, що я в  кімнаті не один, чомусь не пропало. «Ну ось, почалося, сила навіювання починає діяти вже і на мене», – промайнуло у мене в голові.

Швидкі кроки Михайла перервали мої думки. Через секунду з'явився мій товариш з великим пакетом в руках. Кинувши на мене неспокійний погляд, він запитав:

– Ну, як ти тут? Все нормально?

– Так, а що там у тебе?

– Все, що повинно допомогти в грі з примарою.

– Який ще грі? – здивувався я.

— Скоро дізнаєшся. А поки давай, не задавай зайвих питань, а допоможи мені.

Михайло став витягувати з принесеного їм пакету речі, не зовсім доречні (на мій погляд) для чародійництва. Спочатку з'явилася зв'язка все тих же воскових свічок. Потім –коробка зі старовинними гральними картами. І, нарешті, приятель дістав пляшку вишуканого французького коньяку, декілька плиток шоколаду і три кришталеві фужери.

Він розставив все це на столі, якось криво посміхнувся і сказав:

–            Сідай. У нас ще сила-силенна часу – ціла ніч попереду.

Мені ця незрозуміла таємничість набридла і стала неабияк дратувати.

– Може, ти, нарешті, поясниш мені, що це означає і навіщо я тут?