4

Як тільки стрілки зійшлися на дванадцяти, Михайло враз став дуже серйозний і зосереджений. Кинувши на мене погляд, коротко сказав:

– Пора.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів я.

– Настав час для серйозної гри.

– А, зрозуміло. Ну, настав так настав, – захмелілим язиком промимрив я.

– Ти готовий?

– Звичайно, готовий! – відчуваючи, як алкоголь приємно зігрів і розслабив тіло та душу.

– Тоді почнемо, – вимовив друг з якимись  нотками  нерішучості в голосі.

Тремтячими руками він розставив на столі свічки в якомусь, на мій погляд, хаотичному порядку. Запалив їх і раптом охриплим голосом викрикнув:

–            Душа, заслана мені в покарання, з'явися!

У кутку кімнати пролунав глухий неприємний скрип. Михась миттєво збліднув і якось приречено прошепотів:

–            Ну, от і все. Зворотного шляху немає. Гра відбудеться.

– Ну, і чого ти зволікаєш? Ти ж за цим і прийшов сюди. Починай гру!

– Так-так, починаємо…

– Примара, чи готова ти зіграти зі мною в карти на інтерес? Правила гри стандартні. Ставки – наше майбутнє. Якщо пощастить мені – ти назавжди залишаєш цей будинок. Якщо переможеш ти – на жаль, мені доведеться розпрощатися з життям. Свідком гри і круп'є буде мій друг. Якщо ти згодна, подай який-небудь знак.

Пролунав дивний звук, немов велика кішка неквапливо крокувала по опалому листю. Мене від цих м'яких, скрадливих звуків, кинуло в холодний піт, а від минулої самовпевненості не залишилося і сліду. Я був тверезий, як скельце. Втискаючись в крісло, я відчув, як страх нестримно, хвиля за хвилею, починає             захльостувати мою свідомість.

Мабуть, Михайло переживав подібне відчуття. Він стояв білий, як крейда, і його трясло, як в лихоманці. Він протягнув мені карти:

–            Ось тобі карти. Тасуй.

Я узяв в руки карти. Вони були навіть не теплі, вони були гарячі. З кожним моїм рухом повітря ставало все важчим. Час ніби то перетворився на в'язкий кисіль, уповільнив свій хід.

Ретельно перетасувавши карти, я кинув дві на стіл криваво-червоною сорочкою вгору. Потім відкрив туз треф і запитав у примари:

– Ще?

Тонкий страшний писк (схожий на мишастий) пролунав у відповідь. Тремтячими руками я відкрив ще одну карту. Це був хрестовий король. Поглянувши на малюнок карти, я обімлів: картинка мінялася на очах, перетворюючись на звичайну фотографію чоловіка немолодих років з хворою шкірою обличчя і щільно зціпленими синюватими губами. Чоловік раптом лукаво примружився, а куточки його губ іронічно підвелися в злобній усмішці. Я в жаху застиг.

– Ще-е-е? — запитав я задерев’янілим язиком.

По могильному мовчанню, яке щільною ватою обкутало кімнату, ми зрозуміли, що примарі карт достатньо.

Кинувши погляд на Михайла, я поклав перед ним бубновий король. Він поволі відігнув краєчок своєї закритої карти. Потім опустив голову, і після паузи прошипів:

– Дай карту…

Я відкрив йому хрестову десятку.

Михась сказав:

– Мені досить. Відкриваємо.

Друг відкрив свою закриту шестірку треф, у примари була шестірка бубни.  Виходило, що Михайло програв своє життя.

Він схопився за голову і, розгойдуючись в сторони, тихо, якось по бабськи завив. Я кинувся до нього, благаючи не здаватися, намагаючись привести його до тями.

Прямо у мене за спиною пролунало потріскування. Я обернувся і побачив хмарку, що плавно наближається до нас. Вона переливалося всіма відтінками червоного кольору. Її мерехтіння зачаровувало, гіпнотизувало, притягувало погляд.

Розуміючи, що це по душу Михайла, я відчув невимовний жах.

– Почекай! Благаю! Адже я не твій заклятий ворог. У мене є до тебе ще одна пропозиція. Давай зіграємо ще раз! Якщо виграєш, забереш душу Михайла і мою. Якщо програєш – зникнеш з цього будинку назавжди. Погодься: варта пропозиції – дві душі замість однієї! Приймаєш пропозицію?

Примара завмерла, потім відсувався вглиб кімнати.

Я полегшено зітхнув. Шанс! Ще один шанс!

Швидко перетасувавши карти, я кинув дві з них сорочкою вгору. Потім відкрив хрестовий туз і запитав:

– Достатньо?

Скло в одному з вікон раптом тріснуло і, розколовшись, розбилося. Пронизливий вітер, що увірвався в кімнату, враз загасив декілька свічок. Не знаю, навіщо примара робила це, я був настільки перестрашений, що ніякі її прийоми не могли мене більше налякати.

Говорять, що в екстремальних обставинах мозок людини починає працювати з неймовірною чіткістю і швидкістю. У ці вирішальні миті я не згадував прожиті дні, рідних і близьких, ні про що не шкодував і ні в чому не розкаювався. Я був, одержимий бажанням вижити, тому мій мозок гарячково шукав вихід з ситуації, що створилася.

Я раптом пригадав, що є одна дрібниця, на допомогу якої я можу реально розраховувати. Це мій натільний хрестик. Тільки він міг допомогти мені. У його силу я завжди вірив.