Оркестр таємниць

2 Розділ - Переїзд

Розділ 2

- Що, Софіє, вже потягнуло на алкоголь? – Чоловік сів напроти мене.

- Е… Ні, це я так…

- Зовсім розпустилася дівчинка, і як тобі живеться одній?

Олег Сергійович чудово знає мою ситуацію, він був частим гостем в нашому домі, навіть допомагав з похороном матері, метушився з документами.

- Ну, справляюся.

- Хм, видно, як ти справляєшся. Поїхали. – Він розрахувався й, взявши мене за руку, потягнув до машини.

- Куди ми? – Відчуваю, що роблю щось не те, але чомусь я довіряю цьому чоловіку.

- До тебе до дому. Подивлюся, як ти живеш.

Я демонстративно закотила очі й заздалегідь почала шукати ключі. Зараз щось буде…

Живу на першому поверсі старенької п’ятиповерхівки. Хоч квартирка двокімнатна, тут досить затишно. Дерев’яна підлога, висока стеля, ніжні помаранчеві квіточки на шторах. Біла в’язана скатертина прикриває жовті плями облізлого лаку з маминого фортепіано благородного кольору. Бордове «Петроф» - моя слабкість, моє єдине натхнення в цьому божевільному світі, але вже пішов шостий місяць, як я не підіймала його кришку. Варто було б його вже налаштувати, але в депресії мало що змусиш себе зробити, правда?

- Соня, коли ти останній раз мила тут підлогу? – Дорогою до кухні чоловік ненароком приклеїв свої туфлі у маленькому озерці вишневого варення.

- А її варто мити?

- Не час жартувати, ти колись згортала штори? – Олег підійшов до вікна й відчинив вікно. На підвіконні його чекала верхня частина моєї білизни.

- Сюрприз!

Ми трохи посміялись, і Олег проголосив свій вердикт:

- Тобі потрібен нагляд. Спочатку приведемо у порядок квартиру, потім відновимо твоє навчання, на роботі поки зробиш перерву, все одно в мене є знайомий піаніст, який охоче попрацює замість тебе. І ще одне…

- Я, звичайно, перепрошую, Олег Сергійович, але на що я буду жити!?

- Ти переїжджаєш до мене.

- Оце вже ні, Ви багато для нас з матір’ю зробили, і я справді дуже Вам вдячна, але на цьому зупинімося. Мені скоро стукне вісімнадцять, а це значить, що я стану адміністративно відповідальна за все у моєму житті, і допомоги та опіки теж я не потребуватиму.

- Це не обговорюється. Зрозумій, я дав твоїй матері обіцянку. Досить, погуляла вже кілька місяців, треба повертатися, чи тобі нагадати випадок з Кравчуком?

- Макс!? Звідки Ви це знаєте!? – Закричала тремтливим голосом.

- Тихо, тихо. Не нервуйся, все налагодиться. Я розумію, тобі зараз важко, тому й пропоную допомогу, - Чоловік міцно притиснув мене до себе, спробувавши обійняти.

Мої сльози злегка промочили сорочку диригента, і від цього ставало ще сумніше. Невже я така беззахисна? Відчуваю себе маленькою дівчинкою, яку щойно висварили, а що ще гірше, їй це до біса не подобається. Ненавиджу «підкорятися», чому я повинна будувати себе під чуже замовлення? Мабуть, пора признати, що я  с л а б к а.

- Забирай усе найцінніше, часу небагато.

Я повільно складала речі, насолоджуючись процесом. А що, якщо я не повернусь, усе ж може бути? Ой, не треба давати думкам про суїцид вихід, вони того не варті.  

Дивно, але мені вистачило єдиної невеличкої валізи.

- Молодець, давай покладу до багажника, - Олег поніс мої речі до машини, поки я неквапно виходила з під’їзду. Помахавши рідному «притулку», я сіла на переднє сидіння, і ми вирушили.

Прощавай, минуле, я тебе любила і ненавиділа, плекала і занедбувала. Тут виростала та водночас відмирала. Вдячна тобі за все, моя хатина. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше