Розділ 1

Здається, в повітрі повис запах конкуренції, коли ми з Микитою свердлили одне одного поглядами. Він невдоволено фиркнув, а тоді відвернувся, хмурячи свої брови. Я широко усміхнулася, бо ця невеличка перемога в нашому двобої поглядами здалася мені дуже милою.

— Ходімо, я детальніше розкажу вам, що саме потрібно зробити, — сказав Тарас Степанович.

Він кивнув у сторону свого кабінету. Чоловік йшов першим, а я швидко крокувала за ним, залишаючи того придурка позаду себе. Мої підбори впевнено цокали по керамічній плитці, але пальці рук знервовано тремтіли. Це не дивно, бо мене надто бентежила ця вся ситуація. Якщо я могла б ще погодитися на проживання протягом двох місяців у Львові, то компанія Микити мене зовсім не приваблювала. Ні, він справді красивий хлопець. Можливо, я могла б навіть в нього закохатися. Але ж це Микита — придурок, що без кінця-краю дратує мене, що бісить кожну клітинку мого тіла та змушує мій мозок ледь не кипіти від злості. Я ненавиджу його так сильно, що готова просто зараз вступити з ним у двобій на рингу. У голові з'явилася картинка, як я стою в шортах та спортивному топі на рингу. На моїх руках величезні боксерські рукавички. Я безупинно завдаю ударів Микиті в найболючіші місця. Це ж бій без правил. Ну а він мовчки приймає свою поразку, стоячи на колінах переді мною. Так-так, ось вона — справжня Влада!

— Владо! Агов, ти чуєш мене? — вивів мене з трансу голос начальника.

— Вибачте, задумалася, — я мило усміхнулася.

— Раджу бути тобі уважнішою, — трохи роздратовано сказав Тарас Степанович. Я помітила, що Микита почав усміхатися. — А ти чого шкіришся? В нас тут серйозна розмова, а ви показуєте себе зовсім не з професійної сторони.

Цей чоловік завжди відзначався своєю прямолінійністю. Спочатку мене зачіпали його слова, але з часом я звикла. Микиті так стало ще веселіше. Він завжди все сприймав легковажно, а я навпаки, була серйозною. Принаймні намагалася такою бути.

— Так от, вилітаєте післязавтра о сьомій ранку. Леся придбає вам квитки на рейс. Мені б, звісно, хотілося відправити вас поїздом, але генеральний директор розщедрився на літак. Для вас вже орендовано квартиру, в якій ви будете проживати протягом двох місяців. Тут вся інформація та номер телефону Івана, — Тарас Степанович передав Микиті якийсь аркуш паперу. — Він вам все пояснить на місці. Завтра у вас, до речі, вихідний. Все зрозуміло?

— Ем, а в чому взагалі суть нашого відрядження? — спитала я.

Микита закотив очі та роздратовано склав руки на грудях. Напевно, він вже давно б хотів втекти з кабінету начальника, а тут я ще затримала його.

— Я ж сказав, що Іван вам все розкаже на місці.

— Це я зрозуміла. Просто, яка мета нашого візиту? Мені здається, що нам варто це знати.

— Ми плануємо розширити мережу нашої компанії. У Львові наразі лише одна наша агенція. Генеральний директор подумав, що треба ще декілька в межах самого міста, а також в області. В центрі Львова є дуже хороше місце, яке б ідеально підійшло для цього. Але є ще декілька компаній, які зазіхають на це приміщення. Вам потрібно буде переконати власників та партнерів, що наше агентство — це вигідно та перспективно.

— І все? Тобто ніякої конкретної роботи у нас не буде? — поцікавилася я.

— Ні! — роздратовано сказав Микита, закочуючи очі. — Нам всього лише треба буде вихваляти нашу компанію. Можна мені вже піти, бо я не збираюся стирчати тут пів дня тільки тому, що хтось тупить.

Хлопець косо подивився на мене. Я невдоволено відвернулася від нього.

— Буду радий, якщо ви обоє нарешті вийдете з мого кабінету, — буркнув Тарас Степанович.

Микита з радістю відчинив двері, усміхаючись. Я ж не була такою щасливою. Та тільки ми вийшли з кабінету, як його усмішка змінилася роздратуванням. Він впевнено попрямував до свого робочого столу. На щастя, ми не часто перетиналися на роботі, бо Микита працював у іншій залі.

— Почекай! — крикнула я, але він не слухав мене.

Хлопець кинув папірець на стіл та ввімкнув свій комп'ютер. Я ж взяла аркуш в руки та почала читати.

— Отже, ми будемо жити разом, — тихо буркнула, коли побачила одну адресу та один номер будинку.

— Думаю, що це не буде однокімнатна квартира.

— Все одно нам доведеться часто бачитися. Як же мене це дратує. Слухай, — я нахилилася, сперлася ліктями на його стіл та подивилася йому в очі, — а ти точно не хочеш помінятися з кимось. Тобі ж не потрібне це підвищення, правда? Ну ж бо, всі знають, хто такий Ткач Сергій!

— До чого тут мій тато? — хлопець злісно глянув на мене. — Тебе нехай це взагалі не хвилює. Вибач, гномику, але місце заступника директора я тобі не віддам. І можеш, будь ласка, піти геть. Мені потрібно працювати.

Я розуміла, що сперечатися з ним марно, тому просто зітхнула та випросталася. Розвернувшись на підборах, попрямувала до свого робочого місця. Так сильно мене це все дратувало, але іншого вибору не було. Я знала, що мені просто необхідно отримати це підвищення.
Додому я повернулася такою втомленою, наче цілий день гарувала десь на шахті. Напевно, мені треба тішитися своїй легкій роботі, але вона виснажує не фізично, а морально.
Я помила руки та одразу ж попрямувала до кухні. Набрала у склянку води та витягнула з аптечки знеболювальне. Голова тріщала від болю. Таке відчуття, ніби якісь маленькі демонятка нещадно б'ють по ній молотком. Я сперлася рукою на стільницю та заплющила очі. Мені потрібно було викинути весь непотріб зі своєї голови. В таких випадках допомагає медитація. Я спробувала розслабитися, але відчула, що мене хтось тягне за штанину моїх брюк.

— Ей! — заверещала я, коли спробувала забрати свою ногу від маленької собачки. — Настю, забери від мене Сніжинку!

Собачка почала тихо гарчати. Я намагалася забрати свою штанину і ледь не заплакала, коли усвідомила, що Сніжинка обслинила мені мої улюблені штани. Не здивуюся, якщо там ще буде дірка від її зубів.
Настя зайшла на кухню та просто зайшлася сміхом. Без жодних вагань я роздратовано вилила воду зі склянки на сестру. Схоже, це було моєю помилкою. Вона спочатку відкрила рота, спостерігаючи, як з кінчиків її волосся скапує вода, а на футболці з'являється мокра пляма.

— Молодець, Сніжинко, так їй і треба! — сказала Настя до своєї собаки.

— Може, ти забереш її? — обережно спитала я, бо розуміла, що ця тварина послухає тільки сестру.

— Звісно! — вона кивнула та присіла біля Сніжинки.

Від полегшення я видихнула та поклала руку собі на груди, але все змінилося, коли я відчула, що собака почала гризти іншу мою штанину.

— Ти куди? — закричала я до Насті.

— Піду висушу своє волосся. У мене все-таки сьогодні побачення.

— Ну ж бо, відчепися від мене! — сказала до Сніжинки.

Я спробувала забрати собаку, але вона тільки гарчала. Якось мені це все ж таки вдалося, але мої штани вже можна було зразу викинути. Від цього я ледь не заплакала, а Сніжинка задоволено побігла до себе, виляючи хвостом та висунувши язика. Цю собаку я подарувала Насті минулого року на день народження. Вона з підліткового віку дуже хотіла білосніжного померанського шпіца. Мене дещо лякала ціна, але я все ж назбирала грошей, щоб подарувати його сестрі. Вона була такою щасливою, що навіть не діставала мене деякий час. Щоправда, це було недовго. Сніжинка стала ледь не головним членом нашої сім'ї, але я чомусь їй не сподобалася. Напевно, вона відчуває, що у мене нема сильної любові до тварин. Настя ж обожнює її та постійно водить на прогулянку.

— Що з тобою? — раптом спитала мама.

Вона поклала свою руку мені на плече, тепло усміхнулася, а тоді присіла на стілець поруч.

— Мені все набридло, — я зітхнула. — Хочу жити самостійно, без різних дратівливих сестер та Сніжинок.

— Розумію. Можливо, скоро щось зміниться.

— Мене відправляють у відрядження до Львова.

— Ох, це прекрасно! Я обожнюю романтичний Львів. Надзвичайне місто. Тобі ще й пощастить побачити його в осінню пору.

— Це на два місяці, — сказала я та подивилася у вікно.

— Я так розумію, що ти не сама їдеш?

— Ні, зі мною буде мій колега.

— Цікаво, — мама дивно посміхнулася.

— Тільки не починай, — я закотила очі. — Знаю, що тобі дуже сильно хочеться видати мене заміж, але це не той варіант.

— Чому?

— Тому що Микита — це та людина, яка дратує мене одним своїм виглядом. Він нестерпний, а ще називає мене постійно гномиком. Ненавиджу його всім серцем.

— Впевнена, що це далеко не так, — засміялась мама.

— Так, мамо, так! — заперечила я. — Навіть не хочу думати про те, що нам доведеться два місяці разом жити.

— Впевнена, що це буде весело.

— Ага, якщо ми не повбиваємо одне одного.

Я втомлено піднялася зі стільця. Навіть не хотілося вечеряти, тож я просто попрямувала до себе в кімнату. Настя якраз рилася в моїй шафі, шукаючи щось.

— Я візьму твою кофту, — сказала вона, беручи мій улюблений бежевий гольф із золотими ґудзиками внизу на рукавах.

Настя не питала, а просто взяла річ та вибігла з моєї кімнати. Я вже звикла до такого. Сподіваюся, що вона нічого не зробить з цією кофтою.
Але вона зробила, бо зранку я побачила свою кофту в кошику для брудної білизни. На ній були якісь плями від кетчупу та гірчиці. Хотілося плакати, тому що сестра зіпсувала мій улюблений гольф, а Сніжинка — штани. Як же мені хочеться вибратися з цієї квартири. Бажано якнайшвидше!
Цілий день я провалялася на ліжку. Спочатку переглядала новини в Інтернеті, а тоді ввімкнула серіал. Я так засиділася, що навіть не помітила, як настала ніч. Похапцем почала збирати свої речі, бо зовсім забула про це. Хотілося вдарити себе по чолі, тому що на сон мені залишилося всього лише дві години. Я лягла на ліжко з острахом, щоб не проспати, але я це зробила. Прокинулася, коли циферблат годинника, що висів у мене на стіні, показав шосту ранку. В мене всього лише година, щоб зібратися та доїхати до аеропорту. Я зіскочила з ліжка та побігла у ванну кімнату. У мене навіть не залишилося часу, щоб зробити собі макіяж. Швидко надягнула джинси та светр, я попрямувала до коридору, тягнучи валізу.

— Щасливого польоту! — з усмішкою сказала мама. — І гарно тобі провести час у Львові.

— Дякую, — я почала надягати куртку. — Подзвоню, коли буду вже у квартирі.

— Гаразд, — вона чмокнула мене в щоку.

Я швидко взула кросівки та спустилася на вулицю, де мене вже чекало таксі. Микита раз за разом нагадував про себе, телефонуючи, але я не відповідала. Після п'ятого дзвінка все ж підняла слухавку.

— Т-так, — дещо налякано сказала.

— Де ти в біса ходиш? — закричав він.

— Вже в дорозі, — збрехала я. — Обіцяю, через п'ять хвилин буду в аеропорті.

— Якщо ти не встигнеш, то можеш не хвилюватися. Я полечу сам!

Він збив дзвінок, а я знервовано дивилася, як змінюються цифри на екрані телефона. І от уже далеко за сьому, а таксі тільки зупинилося біля аеропорту. Я трохи невпевнено вийшла, бо тепер, здається, мені доведеться добиратися до Львова самій.